Після Покровська. Яке місто тепер під загрозою

судячи з усього, немає значних природних перешкод і, вочевидь, якихось серйозних українських оборонних рубежів, висновок був очевидний: влада не може захистити місто.

Висновок був очевидний: влада не може захистити місто

У той момент я був зайнятий особистими справами. Тому не стежив за ситуацією так ретельно, як останні 3,5 роки (або останні кілька днів), а це завжди не дуже добре, якщо хочеш залишатися добре поінформованим — чи то про цю війну, чи то про будь-яку іншу. Але… якщо чесно, з мого погляду, тоді, після побіжного погляду на мапу, все виглядало доволі «очевидно»: не можна сказати, що в Україні зараз повсюдно відбуваються такі заходи, але подекуди ще лишилися місця, де влада справді працює. А коли влада працює, вона, як правило, проводить навчання цивільної оборони. І організовує пункти евакуації. А не тільки бомбосховища, обігрів та електропостачання взимку тощо.

Отже, і оскільки в мене не було інформації про будь-які російські прориви, я спробував заспокоїти доброзичливого читача. Наскільки успішно — не знаю, але я зробив усе можливе за даних обставин (якщо коротко сказати, в якому я був стані: я збирався на похорон).

Озираючись назад, тепер, через два тижні, я бачу картину зовсім інакше.

Так, «прориву російських військ» у класичному сенсі не було. Чесно кажучи, сьогодні це вже неможливо навіть теоретично, тому що Путін зумів довести Збройні сили РФ до такого ступеня деградації, що вони не здатні провести справжній прорив. Принаймні, не у формі класичного, масштабного механізованого наступу.

Але, мабуть, приблизно в цей час (близько двох тижнів тому) люди на відповідальних посадах поза безпосередньою зоною бойових дій на сході України зрозуміли, що ситуація в районі Покровська йде… «не в той бік», розвивається в (особливо) негативному напрямі.

Це нагадало мені дещо, з чим я стикався практично в кожному телеінтерв'ю для українських каналів за останні… не пам’ятаю вже скільки місяців. Принаймні, рік чи близько того. Суть була в тому, що завжди ставили запитання: «Як ви думаєте, скільки часу до того, як вони досягнуть…» — того чи іншого місця XY. Так, серед іншого, в якийсь момент навесні минулого року я припустив, що російські війська дійдуть до Покровська приблизно через рік.

Щоб полегшити розуміння вам і собі, я підготував таку карту. «Лінії фронту» на ній досить грубі: навіть не можна сказати «приблизні». Проте, думаю, картина зрозуміла: зона, виділена червоним, — це те, що російські війська вже утримують. До цього я додав два набори півкіл. Радіус цих півкіл відповідає приблизній відстані, на яку російські війська просунулися за останні 1−1,5 року. Починаючи, приблизно, з осені боїв за Авдіївку.

Це також моя оцінка того, як далеко вони можуть просунутися:

— через 1 рік (червоні півкола), або

 — через 2 роки.

Врахуйте: це можливо тільки за умови, що ЗСУ залишаться здатними чинити хоча б таку саму якість та обсяг опору, як в останні 1−1,5 року.

… чесно кажучи, з нинішнім керівництвом це малоймовірно.

Іншими словами: в поточних умовах боєздатність ЗСУ неминуче деградуватиме. Тут жодні дрони не допоможуть — не тільки через те, що постійно з’являються нові методи протидії їм, а й через не цілком компетентне політичне та військове керівництво, а також нездатність реформувати систему командування й управління, а відтак і підготовку збройних сил (не кажучи вже про військову логістику). Тому Україна продовжує втрачати не тільки важку техніку та піхоту, а й пілотів дронів — і робить це в недозволено високих масштабах.

Своєю чергою, оскільки 0+0 завжди дає 0 — де б це не було у всесвіті - ситуація така: ЗСУ не тільки стикається з масовими дезертирствами, а ще й якість підготовки операторів дронів знижується. І тепер, будь ласка, не стримуйтеся: вмикайте режим онлайн-психолога і стверджуйте, що я істерик, сенсаціоніст, і до того ж засмучений, «тому що ніхто не дотримується моєї особистої ідеології» (цитата). Додайте до цього такі вирази, як «україноненависник» і «нікому не цікава ваша точка зору». Величезне спасибі — мені відразу стало легше.

…але, будь ласка, майте на увазі: зі свого боку, росіяни — і Путін зокрема — продемонстрували такі самі здібності до деградації своїх власних військових можливостей. Це зайшло настільки далеко, що сучасні ЗС РФ можна порівняти хіба що з озброєним і одягненим у форму натовпом піхотинців-камікадзе. Тож, якщо хочете, використовуйте Росію як приклад того, як можна довести свої збройні сили до деградації нижче за всі прийнятні рівні і водночас продовжувати наступ — просто до слова. І так, навіть якщо «це всього лише 2−10 метрів тут і 200 метрів там, на день, тиждень або місяць».

…застосування таких стандартів, без сумніву, призведе до масового поліпшення боєздатності ЗСУ і безпосередньо до вступу України до НАТО… чи не так?

О, так, звісно: я впевнений, що це обов’язково станеться.

Але це не важливо. Тому що, знаєте, управлінські навички, організація та підготовка військ, підвищення боєздатності збройних сил в умовах війни, поліпшення постачання зброєю і боєприпасами, вдосконалення ППО, військові технології («це занадто складно»), військові науки — і всі інші справи, пов’язані з армією — нині кожен, у кого є інтернет, знає, що все це на війні не має значення. Головне — бути позитивним. Не падати духом, не бути песимістом, а вірити — і тоді все буде добре.

…і все, звісно ж, буде Україна.

І все ж, як загальновизнано дивна людина і зануда, а заразом і хитромудрий атеїст, наважуся відзначити… деяку… хочу наголосити: дуже маленьку, крихітну, практично зовсім незначну — проблему.

Незважаючи на всі обіцянки про «швидкий крах російської економіки», «масові пошкодження російської нафтогазової галузі через удари українських дронів» та інші наповнені «вогнем і димом» новини, навіть з урахуванням повідомлень про значне зниження темпів мобілізації, у ЗС РФ, «як і раніше», розгорнуто на території України щонайменше 600 000, а, можливо, і 800 000 і більше солдатів. І навіть якщо вони втратять половину цих сил, продовжуючи наступ від Покровська — чи то на захід, до Дніпра, чи то на північ, до Краматорська — хм… щось всередині мене підказує: Путіну це все ще під силу.

А чи може Україна дозволити собі такі ж втрати і дезертирство, як минулого і цього року? За моєю оцінкою — ні. Але, ей, чому моя «думка» має когось хвилювати? Якщо ви вирішите продовжити читати далі - добре, але на свій страх і ризик.

Суть така: хоча я й істеричний дурень, мені ніяк не уникнути висновку про те, що, наприклад, досягнувши річки Дніпро — чи то в районі міст Дніпро, чи то в Запоріжжі, а можливо, і десь між ними, чи то просуваючись до агломерації Сіверськ-Краматорськ із півдня (і завдяки майже неминучому поверненню під контроль Куп’янська, Лиману та Ізюма, також із півночі), росіяни отримали б дуже непогані шанси створити ще один великий котел. А то й два.

І… що ж… вибачте, але це не я не програв усі «зав'язані» з «котлами» битви в цій війні. Я всього лише істеричний придурок, який наважується нагадати: це були і не росіяни…

Знаючи це, я думаю, досить легко визначити два найімовірніші напрямки російського просування «від Покровська»: або на захід, або на північ. Можливо, навіть обидва варіанти одночасно (можливість реалізації залежить від того, з якою швидкістю ЗСУ продовжать розвалюватися).

Зробивши такий висновок, давайте тепер піднімемося на кілька рівнів вище: до результату цієї війни.

Дехто не розуміє, як я можу (як смію) сказати: «Україна зараз програє цю війну», — адже раніше я говорив: «Росія не може виграти цю війну». Хіба це не здається одночасно дивним і суперечливим?

Звісно, не схоже, що ті, хто так думає, пропустили мої блоги — на кшталт того, де я пояснював про виграні та програні війни. Ні. Винен, звісно, я (так, я — істеричний придурок… і ще антисеміт): напевно, тому що важко зрозуміти, що «Росія не може виграти цю війну» не означає, що Україна не може її програти. Це всього лише означає, що Путіну не вдасться закінчити війну так, як він планував три дні… хммм… 3,5 роки тому: падінням режиму Зеленського. Він не зможе, наприклад, захопити Київ, заарештувати або вбити уряд і встановити маріонетковий режим. Тому що… а ось це сюрприз… ЗС РФ (включно з ВДВ і ГРУ) втратили здатність проводити такі операції. На війні.

Але, хоч би як дивно це звучало для багатьох, води з Дніпра відтоді витекло чимало (особливо після вибуху Новокаховської дамби)… І взагалі, якщо замислитися: хіба не суперечливо, що вода в Дніпрі та інших річках усе ще є - незважаючи на те, скільки її витекло за останні 3,5 роки?

Ой, я відволікся.

Суть така: незалежно від того, скільки води витекло за останні роки, річки все ще існують. І на відміну від українського керівництва, Путін проявив хоча б одну якість: він довів здатність вчитися, приймати факти й адаптуватися. І тому Путін почав коригувати свій «військовий план» ще на ранньому етапі своєї спеціальної військової операції. Від Плану А — захоплення Києва, повалення режиму, за 3−15 днів і т. д. — через Плани B, C, D, E, F… до чогось на кшталт «Плану S з перспективою Плану T» — що, бачите, повертає його хоча б до частини Плану А.

А саме: повне захоплення всіх чотирьох областей України, які він багато в чому вже завоював 2022 року, плюс будь-який додатковий район, який вдасться захопити. Наприклад, на схід від Дніпра.

Чому?

Та тому що навіщо зупинятися, навіщо припиняти завоювання, якщо противник — «успішно підтримуваний західними союзниками» — такий люб’язний і дає змогу Путіну захоплювати все більше?

Підсумок: так, Росія, як і раніше, не здатна виграти цю війну — принаймні так, як Путін хотів би виграти її або планував виграти 22−23 лютого 2022 року. Але при цьому, він на вірному шляху до реалізації приблизно третини свого початкового Плану А. Ба більше, путінський режим міцніше контролює країну, ніж будь-коли, і повністю задоволений тим, як розвивається війна. Так само, як і тим, що війна триває і триває, і триває, і триває.

Навпаки, зараз Україна явно програє цю війну. Ба більше, можна сказати, що її керівництво робить усе можливе, щоб програти її — і якомога болючіше. Так відбувається тому, що воно визначило результат війни як «все буде Україна». Тобто повне відновлення всієї території країни («станом на лютий 2014 року») — мета, яку цей уряд просто не в змозі досягти. Ще гірше: внаслідок неймовірної кількості власних стратегічних помилок, прорахунків та ілюзій, цей уряд фактично позбавив себе можливості напряму впливати на результат війни… що на війні — що за сюрприз — можливо тільки через збройні сили, ЗСУ.

Це означає, що, наприклад, хоча у 2022 році, можливо, навіть у 2023 році Україна ще мала хоч якісь шанси домогтися однієї або двох великих перемог і змусити Путіна закінчити війну, за 3,5 року Україна безнадійно втратила здатність виграти цю війну своїми діями. У ЗСУ все менше військ, все менше важкого озброєння, а боєприпаси закінчуються. Це призводить до того, що українське керівництво сьогодні також нездатне «сильно впливати» навіть на будь-які переговори про припинення вогню. Тому цими переговорами зараз займаються інші. І вибачте, але цим «іншим» абсолютно все одно, готова Україна йти на поступки чи ні.

…Що підводить нас до висновку: найімовірніший результат цієї війни такий — завершать її не українці, а натомість вона закінчиться «за їхньою спиною» та їхнім коштом; ті, хто ще живий, не покалічений і не залишився без домівки, будуть зведені до безпомічних спостерігачів. Вони програють.

Зрозуміло, хто хоче — може продовжувати називати мене «істериком», але це всього лише прості факти. Я лише роблю очевидні висновки.

Не подобаються ці висновки? Є просте рішення: перестаньте читати цей блог. Інтернет сповнений місць, де повно «вогню і диму» і нескінченних солодких обіцянок.

Переклад NV

Текст публікується з дозволу автора

Уперше надруковано на substack.com