Адже Москва тоді була справжнім центром змін, як політичних, так і суспільних.
Але, що цікаво, головними учасниками цих змін були саме люди середнього віку та немолоді вже «шістдесятники». Не було якихось молодіжних протестів, таких як київська революція. Майже не було молодих політиків — той самий Борис Нємцов був швидше виключенням з правил. Навіть молодих політичних журналістів майже не було — у свої 23 роки я був десь на років 10 молодшим від навіть наймолодших московських колег, у той час як у Києві я знайомився й співпрацював із ровесниками.
Мене все це і тоді бентежило, бо я задавався питанням — якщо навіть у Москві така аполітична молодь (якщо були якісь активні організації, так це національні, як от наш Український молодіжний клуб), хто буде зацікавлений у змінах у майбутньому?
Відповідь не забарилася. Учасники Революції на граніті згодом будуть активними політичними і громадськими діячами, їх можна буде побачити на Майданах, у «Дзизі», уряді і парламенті - і вони самим фактом своєї безперервної небайдужості будуть виховувати молодь.
А російські прихильники змін постаріють й перетворяться на маргіналів та емігрантів — в той час як молоді люди часів перебудови кинуться заробляти гроші й розповідати, що ще ніколи так добре не жили, як за Путіна, не те що їхні батьки у 90-х. А на протестах опозиції ми будемо бачити тих самих людей з 90-х — «дємшизу» за загальним визначенням і ще нечисленних дітей, школярів, які нічого не зможуть зробити з загальною байдужістю своїх батьків.
Текст опубліковано з дозволу автора