Отже, Туреччина вийшла основним вигодонабувачем від зміни влади в Сирії. Наразі завдання Анкари — стабілізувати ситуацію всередині країни, не допустити масштабних сутичок між різними групами, які називаються опозицією. І, що вкрай важливо, завершити операцію проти курдів, по можливості, відсунувши «західний кордон» Курдистану на 50−70 км на схід.
З інших залучених сторін ситуація має вигляд такий:
США — «залишаються при своїх». Точніше, не зовсім: на їхню зону контролю ніхто не претендує. Але Туреччина має намір істотно послабити вплив (зокрема, на формування нового уряду) курдів. Тобто послабити основну проамериканську силу в країні.
Іран — був одним із найактивніших учасників процесу. І намагався брати участь (за допомогою своїх проксі з Хезболли) у війні до останнього. Але при цьому вів активні переговори з Туреччиною про майбутнє Сирії. Досить сказати, що керівник іранського МЗС відвідав Анкару відразу після падіння Алеппо.
РФ зробила одну ставку — на Асада
Аравійські монархії. Як не парадоксально, але вони дещо посилять свої позиції. Пов’язані з ними опозиційні групи на півдні (та їхні союзники з-поміж друзів, християн) «вчасно» почали повстання, що зумовило падіння Дамаска. Зрештою, до столиці увійшли переважно ці загони, а не ХТШ чи сирійські туркомани.
Росія: втрачає вплив, але зберігає шанс навіть залишитися в Сирії. Щоправда, на нових умовах, у форматі однієї із сил «другого порядку».
Таким чином, контури нового уряду багато в чому визначатиме Анкара з часткою впливу аравійських монархій і, можливо, Ірану. Чому не РФ? А тому що, на відміну від перерахованих зовнішніх сил, вона зробила лише одну ставку, працюючи з оточенням Асада. Що, до речі, дивно з огляду на її спроби працювати з кількома групами одночасно в «проблемних» африканських країнах.
У медіа вже обговорюють питання майбутнього російських баз ПКС у Сирії. Так, їхня евакуація ускладнить операції в Африці. Але не зробить їх неможливими.
А ось якщо Туреччина таки створить стійкий уряд і він протримається хоча б рік, наслідки можуть бути надзвичайно цікавими.
Мова тут не про військову силу, а, умовно, у металоконструкціях.
Точніше, у трубопроводах. Перший проєкт — Arab Gas Pipeline — задумували як газопровід, що з'єднує Єгипет, Йорданію, Ліван, Сирію, Туреччину і навіть Ізраїль. Першу чергу було здано у 2003 році. Але будівництво гілки Хомс — територія Туреччини так і не почали.
Тому контроль над Хомсом для Туреччини вкрай важливий — адже можна почати «тягнути трубу» територією, яку навіть патрулювати можуть твої війська.
Другий проєкт так і не розпочали через непоступливість Асада. Ідеться про проєкт Qatar-Turkey pipeline, який у першому проєкті мав пройти територією Сирії. Але сирійський уряд хотів зіграти з іншими партнерами і ставив на трубопровід Іран-Ірак-Сирія. Який також не почали будувати.
Альтернативний маршрут для Qatar-Turkey pipeline був. Але він, у такому разі, проходив би через територію, контрольовану іракськими курдами. Тобто давав би додаткову економічну (і політичну) базу для курдських сил. Що неприйнятно для Анкари.
Тепер повертаємося до проєктів. Якщо в Дамаску не почнеться громадянська війна між групами опозиції (війна проти курдів «не береться до уваги» — її тією чи іншою мірою протурецькі сили продовжуватимуть), то є можливість реанімувати обидва проєкти. Першим піде Arab Gas Pipeline.
А далі, можливий запуск будівництва і «труби» з Катару до Туреччини. Тут головне — політичне рішення «нової влади», визначення маршруту з відведенням землі (тут важливо, щоб у можливі конфлікти з місцевим населенням вступав саме «новий, демократичний» уряд) і згодою на присутність іноземних ПВК або армійських підрозділів для охорони об'єкта.
Тобто, від моменту початку реалізації трубопроводу з Катару, потрібен рік стійкості нового уряду, який забезпечить потрібні рішення. Далі вже можна працювати.
Найцікавіше, що в реалізації таких проєктів будуть зацікавлені країни ЄС (газ піде до них). Противником можуть стати США і… Іран (якщо він не буде учасником проєктів). Але з Вашингтоном можна домовитися, ураховуючи зростання ваги Туреччини в регіоні.
А ось для РФ це погано, набагато болючіше, ніж можлива евакуація військових баз. Тому що:
— лінійне — РФ втрачає європейський ринок газу. І причина тут не в санкціях. Просто катарський газ (як і єгипетський), доставлений трубопровідною системою, буде дешевшим за російський. Там банально, собівартість видобутку нижча.
— нелінійне або політичне. Регіон. Туреччина вже стає регіональною супердержавою. І посилення її в енергетичній сфері матиме для РФ неприємні наслідки на Кавказі та в Центральній Азії. При цьому, окреме застереження для мрійників: Туреччина не піде «священною війною проти РФ». Ердоган уже двічі (перший раз із Карабахом) показав, що таке політика: мовчиш про плани, навіть працюєш із РФ, а потім, у потрібний момент, дієш швидко.
— нелінійне геополітичне. Тут уже йдеться про ослаблення позицій Росії в арабському світі. Вона не зникне як партнер (проєкти в Єгипті, Алжирі, у Лівії, Ірані, Іраку, Афганістані, Пакистані тривають), але дещо втратить «у вазі» як партнер.
А Туреччина вже навіть не заявила, а просто підтвердила факт появи нової регіональної супердержави. З цим доведеться рахуватися.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV