За вісім років Україна звикла ображатися на словосполучення «один народ» значно сильніше, ніж на «фашистів» чи «карателів». Російське лихослів'я навіть бадьорить — у ньому ми зчитуємо підтвердження відмінностей між народами. Доки Україна в очах російського обивателя виглядає країною небезпечною і ворожою — ми почуваємося в безпеці. Бо інакшість провокує дрейф, відокремлення та розрив емоційних зв’язків.
З «одним народом» усе не так. Ця формула передбачає тотожність. Повну відсутність відмінностей. Вона обнуляє накопичений культурний і світоглядний багаж. Ця фраза душить в обіймах, знецінює кордони та позбавляє суб'єктності. Її використання відмовляє Україні й українцям у праві на існування. І немає нічого дивного, що розмови про «один народ» наша країна схильна трактувати як пряму й очевидну загрозу.
Підходи російських імперців викликають у нас закономірне обурення. Але водночас ми готові ці підходи копіювати, коли починаємо розмірковувати про російських опозиціонерів.
Передплатіть, щоб прочитати повністю
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
Ми чекаємо, що вони поводитимуться як проукраїнські активісти. Вимагаємо від них розділяти наш біль і жадаємо збігу в емоціях і оцінках. Нам недостатньо, якщо вони просто правильно відповідатимуть на запитання «Чий Крим?». Ми хочемо, щоб вони до того ж ставили інтереси нашої країни вище за інтереси своєї власної. А коли цього не відбувається — починаємо презирливо писати про те, що російський ліберал нічим від імперця не відрізняється.
Ця фраза душить в обіймах, знецінює кордони
І в цей момент ми потрапляємо в пастку. Тому що наше пристрасне бажання виявити повний збіг у поглядах із російськими лібералами від самого початку приречене. Ба більше — воно мало чим відрізняється від бажання російських оборонців оголосити росіян і українців одним народом. Адже якщо народи різні, то й погляди представників цих народів — навіть ціннісно близьких — відрізнятимуться. І якщо нас дратує спроба Кремля змусити українців думати так само, як росіяни, то чому ми хочемо від росіян, щоб ті думали так, як громадяни України?
Українці можуть хотіти краху російської держави та появи в російській глибинці осередків нестабільності. Але чи означає це, що російський ліберал теж має цього бажати?
Громадяни України можуть хотіти, щоб увесь спектр їхніх негативних емоційних переживань останніх років — зокрема страх, відчай, біль і невпевненість — відчули росіяни. Але чи можна дорікати російському лібералу за те, що він не хоче про це мріяти?
Ми готові бути тотально безкомпромісними. Хочемо побачити в російському опозиціонері повного і беззастережного прихильника. Вимагаємо, щоб він не тільки говорив «в» замість «на», але ще наполягаємо, щоб він мислив інтересами нашого майбутнього, а не свого власного. Але чим наша спроба зробити з росіянина українця відрізняється від мрії кремлівських імперців зробити з українця — росіянина?
Після того як Росія напала на нашу країну, змінилося головне питання українського порядку денного. Тепер воно звучить досить просто: чиєї перемоги та чиєї поразки в цій війні бажає наш співрозмовник. Але немає жодного резону мріяти про те, що ціннісний збіг щодо цього питання супроводжуватиметься збігом щодо всіх інших.
Наші емоції щодо чужих відмінностей — лише доказ того, що процес емансипації не завершений. Якби це питання було закрите, ми би не брали під сумнів право інших бути «іншими». Той факт, що ми сьогодні готові стирати кордон між «ними» та «нами», може бути підтвердженням, що цей кордон свіжий і не встиг укоренитися.
Ми справедливо обурюємося формулою «один народ». Але тоді немає сенсу до неї вдаватися, коли мова заходить про росіян, які протестують проти режиму Путіна. Якщо вони збігаються з нами в оцінках належності Криму і в засудженні російського вторгнення — це може створювати простір для діалогу. Але безглуздо чекати, що вони будуть схожі на нас до ступеня повної нерозрізненості. Зрештою, «хороший росіянин» — це не той, хто любить Україну, а той, хто любить Росію і хоче їй трохи менше людожерського майбутнього.
Тому що формула «Україна — не Росія» має і зворотну редакцію. В якій мовиться, що «Росія — не Україна». І в цьому питанні вочевидь слід поставити крапку.
Колонку опубліковано в журналі НВ № 34 за 16 вересня 2021 року. Републікацію повної версії заборонено.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ