Відразу згадалося: «Ця штука сильніша, ніж «Фауст» Гете». І булгаковський «Абирвалг» — щось є таке, «шариковське», у всій цій історії, що перевертає шкереберть очевидні речі...
Промова Собчак, як на мене, виявилася анекдотичнішою телевідповіді Алішера Усманова Олексію Навальному або чергового перла Сергія фон Ріббентроповича Лаврова щодо «візової дискримінації» жителів Криму, що дуже повеселив мене.
Ксенія Анатоліївна була смішна не лише своїм зовнішнім виглядом — на мій смак, не можна в такому платті виголошувати промови, сповнені прокурорського пафосу — і не лише своєю безапеляційністю (жодного звороту на кшталт «по-моєму», «я вважаю» тощо — ані тіні сумніву у своїй правоті).
Найсмішніше, як мені здається, недоречність і неадекватність жанру, в якому виступила популярна телеведуча.
Її виступ — лише холоднокровно розрахований рекламний хідКсенії Анатоліївні можна поспівчувати — їй вже багато років не вдається позбутися отруйного маркера, яким її відмітила роль господині «Дому-2», нехай це була лише помилка молодості. Ніяк не виходить поєднати імідж світської левиці, улюблениці гламурних журналів, успішної рестораторки та путінської хрещениці з новою роллю ведучої серйозних програм з легким опозиційним флером. Втім, як говорить народна мудрість, і рибку з'їсти, і на трамваї покататися навряд чи можливо.
Як би там не було, для порівняння — тільки уявіть собі, як Ксенія Собчак звертається, скажімо, до президента США Трампа з критикою з приводу його рішення звільнити директора ФБР Джеймса Комі? Або — ще з якого-небудь приводу до президента Франції, прем'єр-міністра Великобританії?
Або — в глибокому декольте — читає мораль Ангелі Меркель за те, що вона прийняла у себе в заміській резиденції душителя свободи в інтернеті Петра Порошенка?
До речі, найсмішніше, що зустріч Меркель і Порошенка в замку Месеберг відбулася в той самий день, коли Ксенія Анатоліївна публічно лякала Петра Олексійовича, що тепер його в пристойному товаристві не приймуть, і вже канцлер Німеччини точно від нього відвернеться.
Втім, Бог з нею, з Ксенією Собчак.
Праві, мабуть, ті, хто каже: її виступ — лише холоднокровно розрахований рекламний хід, за допомогою якого скандальна теледіва зуміла стати на кілька днів чи не головним персонажем у російському та українському сегментах інтернету і повернути в'янучу суспільну увагу до своєї персони. Допомагати тут Собчак в мої наміри точно не входить.
Виступати адвокатом українського президента Петра Порошенка я теж не збираюся. Порошенко — не ангел. Він, як будь-який політик, допускає помилки, приймає рішення, які часто викликають в суспільстві різку критику. З іншого боку, не помиляється і не потрапляє під вогонь критики лише той, хто нічого не робить. І чим вище посада, тим більше самотність і вище можливі ризики.
Ось і указ Порошенка про заборону на території України Яндекса, російських софтів, соцмереж «ВКонтакте» і «Одноклассники», поштового сервісу mail.ru викликав бурю суперечок в Україні. Хтось його підтримує, хтось жорстко критикує.
Дехто навіть стверджує, що забороною на російські соцмережі президент України нібито намагається заткнути рот популярним блогерам, що його критикують.
Мені особисто це здається перебільшенням — вся політизована публіка в Україні сидить у Фейсбуці, там же публікуються всі ці блогери, а основна маса користувачів «ВКонтакте» і «Одноклассники» — тут я можу помилятися — вельми аполітична. Вони, як стверджують знавці інтернету, приходять туди аж ніяк не за коментарями на злобу дня, а за безкоштовним контентом — кіно, музикою і, прости Господи, інтимними знайомствами і відвертою порнухою.
При цьому, повертаючись до питання про заборону російських сайтів, моє ставлення до цього рішення — неоднозначне.
По-перше, мої особисто права воно нітрохи не зачепить.
У той далекий вже день, коли я вперше почав користуватися електронною поштою, внутрішній голос сказав мені: «якщо вже без цього не обійтися, створи собі мейл-бокс на якому-небудь іншому сервері, який знаходиться не в Росії, де так люблять підглядати, підслуховувати, читати чужі листи». Жодного разу про це мудре рішення не пошкодував. Це — що стосується Mail.Ru.
Аккаунт в «Однокласниках» я колись давним-давно завів з цікавості, але змістовний рівень спілкування в цій мережі виявився, як на мене, нижче плінтуса, і я вже багато років туди ні разу не заходив.
«ВКонтакте» не користувався ніколи — особливо у зв'язку з історією Павла Дурова, засновника і співвласника цієї мережі, якого змусили піти з посади гендиректора компанії, продати частку в цьому бізнесі і виїхати в еміграцію після того, як у грудні 2013 року він відмовився надати ФСБ особисту інформацію про організаторів груп «Євромайдану».
До речі, ще одна деталь, яка не вселяє мені ніякої симпатії до «ВКонтакте» — на місце Дурова був призначений син головного керівника російських засобів масової агітації та пропаганди Олега Добродєєва, юний Борис Добродєєв. А в жовтні минулого року Добродєєв-молодший став гендиректором групи Mail.Ru, що володіє «ВКонтакте». Це один з найбільш кричущих прикладів нестримного непотизму, який пишним цвітом розквітнув у сьогоднішній Росії, де нащадки членів «ближнього кола» Путіна — Сєчіна, Патрушева, Бортнікова, Фрадкова, Іванова, Рогозіна, Мурова і іже з ними — займають високі посади в привілейованих банках, корпораціях або державних структурах.
На підтримку заборонних заходів української влади не можу не сказати: мене давно шокувало, що деякі українські політики, політконсультанти, громадські діячі все ще користуються поштовими скриньками на сервері mail.ru — ну невже їм нічого не відомо про те, як легко російські спецслужби можуть отримати доступ до їх листування?! Чи вони нічого не чули про те, який скандал вибухнув у США через те, що Гілларі Клінтон користувалася «неправильною» поштовою скринькою?!
І електронне шпигунство через інтернет, через всілякі гаджети — не плід збудженої свідомості шанувальників конспірологічних теорій. Інакше ми не здавали б мобільні телефони біля входу в деякі установи з режимом підвищеної секретності — у всьому світі.
З іншого боку, що стосується соцмереж російського походження, я скоріше погоджуся з тими українськими коментаторами, які кажуть, що соцмережі — лише інструмент. Ніж — не обов'язково знаряддя вбивства.
Мені сподобалося, як один з критиків рішення про заборону російських соцмереж порівняв їх з автобанами, які Гітлер будував напередодні другої світової війни. Так, ними вермахту стрімко перекидав свої війська на Схід. Але потім цими першокласними дорогами настільки ж стрімко розвивала контрнаступ на Берлін радянська армія. Чи не позбавляє себе Україна, відгороджуючись від «Однокласників» і «ВКонтакте», можливості зворотного впливу на російське громадську думку?
Напевно, праві ті, хто каже: обмежувальні заходи слід було б підготувати. Як мінімум, проінформувати громадськість про всі можливі ризики, які тягне за собою користування російськими антивірусними програмами та іншими софтами, поштовими скриньками і соцмережами. Так би мовити, розпушити грунт для того, щоб люди спокійно сприйняли відповідні рішення.
Втім, Україна абсолютно спокійно пережила заборону на поширення російських телеканалів. Українці не рвуть на собі волосся через те, що численним російським артистам, які звикли періодично влаштовувати «чос» містами і селами України, тепер не дають тут гастролювати. Одним — через антиукраїнські висловлювання. Іншим — через те, що ігнорували неодноразові попередження: хто їздить у Крим як на російську територію, позбавляється права в'їзду в Україну.
Нарешті, хоча це дещо інша тема, — отримавши від ЄС безвізовий режим, Україна все далі відпливає від російського імперського материка.
Тому, до речі, Лавров в стані крайнього роздратування несе всяку нісенітницю щодо «візової дискримінації» — проблема ж наявна: кримчани, які зберегли громадянство України, кинулися на материк по українські біометричні паспорти. Добрий початок — з'їздять раз-другий в Гейропу, дивись, почнуть замислюватися, в якій дупі опинилися.
Підводячи підсумок, я повинен зробити одну дуже важливу обмовку. Я вже дев'ять років живу і працюю в Україні. За ці дев'ять років з моїх уст, з-під мого пера не вийшло жодного антиукраїнського тексту. Я всією душею бажаю, щоб, незважаючи на всі труднощі, всі зловмисні чи мимовільні помилки політиків і чиновників, Україна нарешті стала успішною, заможною європейською країною.
Але я все одно не вважаю для себе допустимим публічно обурюватися тими чи іншими рішеннями української влади, що стосуються Росії, якимись заборонами, «чорними списками», злитися, ображатися на, можливо, абсолютно несправедливі словесні ескапади українських політиків, громадських діячів, журналістів, блогерів про те, що «всі росіяни одним миром мазані», що «лібералізм російських опозиціонерів не поширюється далі української кордону».
Тому до тих пір, поки країна, громадянином якої я є, веде неоголошену війну проти України, я, на жаль, не маю на це морального права.
Текст опубліковано з дозволу автора