Росія і кінозал №2

Погляди

2 квітня 2018, 12:03

Андрій Окара

Політтехнолог, політичний філософ

Трагедія в сибірському Кемерово стане найважливішою точкою перелому в історії розвитку російської політичної системи – так багатьом здавалося в дні недавнього трауру

Але траур закінчився, і стало зрозуміло, що не просто не стане, але і стати не може: вже через кілька днів емоційне потрясіння проходить, і життя повертається у звичне русло. Так, губернатор Аман Тулєєв подав у відставку, і замість нього «в.о.» до вересневих виборів буде уродженець Маріуполя Сергій Цивільов – той самий, який спочатку сказав Ігорю Вострикову, який втратив у вогні п'ятьох рідних, «ви що, хочете попіаритися на горі?», а потім встав на мітингу перед натовпом на коліна. (До речі, він чи не єдиний з місцевої влади, який пропрацював заступником Тулєєва з економічних питань всього лише місяць, хто виявився готовий розмовляти з кемеровчанами у важкій ситуації)

Технічні та юридичні висновки з трагедії будуть зроблені – вже перевіряються багато ТРЦ не тільки в Росії, але і в Україні та інших пострадянських країнах, і це правильно. У РФ буде посилено контроль, внесені зміни в законодавство. Але на системні зміни розраховувати не доводиться. З самого початку трагедія позиціонувалася в російському інформаційному полі як ексцес на низовому рівні, а не як наслідок порочності всієї соціально-політичної системи та напряму розвитку нинішньої РФ. Влада як така – ні при чому, винні стрілочники і виконавці. Винна не система, а хабарництво на низовому рівні і жадібність «стрілочників».

Оновлений політичний режим Путіна V характеризує містичне єднання царя і народу

Так, кількох «стрілочників» і «цапів-відбувайлів» вже знайшли, звільнили, а когось ще й посадять – занадто глибока травма.

Але ось ще найважливіший маркер: чи буде порушено кримінальну справу проти кого-небудь з регіональних начальників силових структур, включно з МНС і пожежних, що входять в цю структуру, чиї дії (бездіяльність) могли вплинути на загибель людей? Так, багато простих людей (включно з родичами загиблих), що опинилися в «Зимовій Вишні» в момент пожежі, поводилися цілком героїчно – жертв могло бути ще більше. Але чому пожежники не рятували дітей з фатального «червоного» кінозалу № 2 – на це немає відповіді ні у кого. Звідки така байдужість? Саме це найбільше вражає, а не український бородатий пранкер, що наводив по телефону паніку про 300 трупів. І ось порушення кримінальної справи проти «силовиків» вкрай сумнівне, тому як пакт верховної влади і силової «опричнини» – одна з основ політичного режиму. У російській політичній системі (і українська, на жаль, не дуже далеко від неї пішла, але все-таки пішла) поліція, пожежники та інші «силовики» існують не стільки для захисту населення (від злочинців, пожеж і стихійних лих), скільки для захисту влади – зокрема від населення.

Примітно, що влада тримає під жорстким контролем сам інститут публічної скорботи. Хто правильно чи неправильно сумує з того чи іншого приводу – це тепер все одно, що в середині XVII століття хреститися двома або трьома пальцями, тобто це найважливіша частина ідеологічного ритуалу. Якщо ти вболіваєш або співчуваєш постраждалим без санкції влади (як то було з опозиційною акцією скорботи на Пушкінській площі), значить, ти один з 200 «бузотерів», які роблять «хайп на крові». Той же Тулєєв і Мізуліна висловлювали співчуття не родичам загиблих, а... Путіну.

Оновлений політичний режим Путіна V характеризує містичне єднання царя і народу, інакше кажучи, верховної влади і електорату. Влада зацікавлена ​​в деіндивідуалізованому єднанні, в «механічній солідарності» (Дюркгейм), в «безструктурній єдності» (Л.Д. Гудков), в некритично інтерпретованій «соборності» (не за Хом’яковим, а за його вульгарно-пропагандистськими переказами). І влада панічно боїться будь-якої суспільної самоорганізації, будь-якого прояву суб'єктності, не узгодженої активності, обзиваючи все це «бузотерством», майданами, проплаченими «держдепівськими ляльководами».

Судячи з усього, в період правління Путіна V внутрішньополітичний і економічний порядки денні будуть зведені до мінімуму (буквально за перший тиждень після виборів – три «чорних лебедя»: скандал зі Слуцьким, Волоколамськ і Кемерово). Але мінімум внутрішньої порядку денного буде компенсований максимумом зовнішнього. І яким він буде – Бог знає. Крим, Донбас, Сирія, «весь-світ-нас-не-любить». Хто наступний? Кому на вихід? З речами або без (в сенсі, разом із землею – як Криму, або без – як Донбасу, Абхазії і Південній Осетії)?

Багатьох щирих (або наївних) людей вразило, що у патріарха Кирила не виникло бажання особисто відвідати Кемерово. Але, здається, ніхто особливо не здивувався коментарям деяких православних священиків в тому дусі, що, мовляв, Господь попускає подібні трагедії з метою, щоб живі покаялися – адже під час Великого Посту «треба дітей не в кінотеатри водити розважатися, а до церкви причащати».

Трагедія в Кемерово і її наслідки показали не тільки стан нереформованості державної системи, особливо, що стосується регіонального рівня, але і найглибшу травмованість російського суспільства. В кінці позаминулого століття великий російський письменник Лєсков висловився з приводу чеховської повісті «Палата № 6»: «В палаті № 6 в мініатюрі зображені загальні наші порядки і характери. Усюди – палата № 6. Це Росія...». Тепер цей вислів не в честі, а за радянської влади була навіть стандартна тема для шкільних творів з літератури: «Вся Росія – палата номер 6». І ось тепер таким свідченням і ім'ям цієї непереборної травми став кінозал № 2 Кемеровської «Зимової Вишні».

Серйозним випробуванням стала трагедія в Кемерово і для українського суспільства.

З самого початку в громадському дискурсі виникла альтернатива: 1) сумувати за загиблими? 2) не помічати взагалі? – адже російське суспільство (за рідкісними винятками) не переймається щодо вбитих українців – ось уже протягом 4 років, і тільки за дні російської жалоби на Донбасі загинуло і було поранено кілька українських військових. 3) нишком радіти або гасити пожежу бензином – як все той же бородатий пранкер? – адже батьки загиблих дітей гіпотетично могли опинитися серед «іхтамнєтов», що воюють на Донбасі за «Русский Мир».

Проте, як нам здалося, в українському суспільстві склався консенсус: так, емоції між російським і українським суспільствами несиметричні – російське суспільство після початку війни в 2014 році в подібних ситуаціях не виражало жодної масової солідарності з українським. Але українське суспільство (в особі соціально активних, самодостатніх громадян без девіацій) тільки й спромоглося прийняти чужий біль – незалежно від того, як російське суспільство сприймає біль і трагедію українського суспільства, що триває ось уже чотири роки. І така відсутність етики таліону (коли працює принцип «око за око»), – це ознака одужання і надії. Але в Росії навряд чи про це дізнаються.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

Інші новини

Всі новини