Основним інструментом держави для досягнення економічного зростання, добробуту громадян, рівності доступу до суспільних послуг є державний бюджет. Через видатки державного сектору зараз розподіляється більше 43% всього ВВП України. Кошти платників податків розподіляються відповідно до статей видатків бюджету, забезпечуючи фінансування тих чи інших програм. Втім, доцільність існування деяких з цих програм, їх ефективність, пропорції розподілу коштів що далі, то більше викликають питань у суспільства.
На сторінках паспортів бюджетних програм можна побачити, скільки грошей закладено на програму, скільки виділено, скільки «освоєно», скільки кореспонденції обробив той чи інший розпорядник коштів, скільки заплатив за воду чи тепло, скільки людей працює в установі. Але яким є кінцевий результат витрачання цих коштів для суспільства, покращилася чи погіршилася ситуація – невідомо.
Для прикладу: на кожного учня в школах соціальної реабілітації (у яких навчаються малолітні правопорушники) платники податків витратять цього року по 280 тис. грн (для порівняння, студент університету ім. Тараса Шевченка «коштує» державі близько 41 тис. грн на рік). При цьому на думку урядовців, єдиним вагомим критерієм виконання державою свого завдання щодо соціальної реабілітації правопорушників є отримання ними шкільного атестату. Чи саме так має бути сформульований результат для суспільства? В програмі спортивної підготовки учнів та студентів (якою чомусь опікується Міністерство освіти і науки, а не Міністерство молоді та спорту та яка коштує платникам податків близько 80 млн грн на рік) серед показників результату містяться такі речі як вартість кубометру води або калорії тепла. Навіщо держава взагалі опікується студентськими хобі? Чи у цю вартість входять лише студенти та учні, що в перспективі підуть на олімпійські медалі? Чи йдеться про фінансування здорового способу життя усіх студентів? Що саме ми – держава і суспільство – маємо на виході?
Як сталося, що без моніторингу кінцевого результату взагалі існують та фінансуються ця і безліч подібних програм? Відповідь, певно, мало кого здивує: так склалось історично. Разом із плановою економікою Радянського Союзу Україна успадкувала притаманні цій системі вади. Зокрема – функції, цінності, методи управління та спосіб мислення, що були закладені батьками-засновниками соціалістичної держави. Але це все втратило актуальність у наш час. Адже там, де цілі незрозумілі, контроль відсутній, прозорість не передбачена в принципі, є великий простір до зловживань.
Миритися надалі з подібним станом речей вже не є можливим. Бізнес хоче зниження податків (відповідно, знизяться доходи бюджету). Кредитори вимагають обслуговування боргів, які стали надто дорогими для України після девальвації гривні. Інституційну спроможність держави розпоряджатися такими великими обсягами коштів все частіше ставлять під сумнів. Все це вимагає масштабного перегляду державних видатків. Світовий досвід промовисто свідчить: чітке визначення пріоритетних напрямків державних видатків та підвищення їх ефективності посилює економічне зростання, підвищує якість державного управління та стійкість державних фінансів.
Для цього, зокрема, є відомий у світовій практиці метод цільового бюджетування «витрати – продукт – результат», який в Україні набув суто формального вигляду та не використовується за призначенням. Він базується на тому, що розпорядники бюджетних коштів кількісно визначають суспільно-значимий результат, якого вони хочуть досягти (наприклад, скорочення відставання у розвитку регіонів на якийсь визначений відсоток), визначають продукт, за допомогою якого можна досягти такого результату (певна кількість кілометрів сучасних якісних доріг в областях), та які ресурси їм на це потрібні (співробітники, замовлення проектної документації тощо) і, зрештою, які витрати має понести бюджет, щоб ці ресурси біли задіяні у виробництві продукту і, як наслідок, досягненні результату.
Розпорядники коштів, що звикли жити за старими правилами, будуть дуже важко переходити на нову колію. Їм потрібна допомога – як саме встановлювати показники, де брати та як аналізувати інформацію, яким коштом фінансувати дослідження, як формувати та оприлюднювати звіти.
На перший час також важливо, щоб ті, хто впроваджуватимуть цільовий метод, не відчували небезпеки для своїх посад чи грошового забезпечення через потенційне недосягнення цільових показників. Зараз у бюджетних паспортах майже всі показники виконуються на 100%, і люди будуть збентежені різкими змінами, що загрожує саботажем середньої ланки. Тож на самому початку необхідно чітко дати зрозуміти відповідальним службовцям, що на етапі становлення нового підходу їх не каратимуть за невиконання показників, а будуть пропонувати варіанти допомоги у перегляді функцій, індикаторів, засобів досягнення цілей тощо.
Для того, щоб досягти економії бюджетних коштів, виплатити державний борг, припинити «побори» із офіційного бізнесу, знизити корупцію, державі потрібно впровадити середньострокове планування видатків на базі очікуваного суспільного результату та переглянути кожну з програм. Це не є привабливою для реформаторів «швидкою перемогою», це складний та витратний процес, де опір може бути шаленим. Але це саме той сектор, куди треба докладати постійні та системні зусилля, якщо ми хочемо отримати стабільне та стійке зростання і вивести країну із третього світу.
Нотатки економіста – щотижнева колонка Центру економічної стратегії