А нову модель владарювання Кремль відбудувати вже не може. То що ж вичерпано?
Вибори із заздалегідь гарантованим результатом перестали бути надійним засобом легітимації влади. Збій може статися в будь-якому місці і в будь-який час. Більш того, вибори стають каналом для виходу протестних настроїв.
«Єдина Росія», як партійне оформлення всевладдя, викликає в суспільстві відторгнення, перетворившись на чинник дестабілізації.
Нанизані на владну вертикаль структури, які повинні її олюднити у вигляді Загальноросійського народного фронту, громадських наметів, РПЛ та іншого конфетті, виглядають декоративними дрібничками.
Зовнішня політика зі страхітливим оскалом, мета якої зміцнити народну підтримку Кремля за рахунок демонстрації державної величі, сприймається суспільством як спосіб відвернути увагу від його реальних потреб.
Вся ця багатоповерхова конструкція правління, з'їдена іржею, гуркоче і шкандибає. Але незрозуміло куди, розвалюючись на шматки, які беруться жити своїм життям. А тому репресії стають для центру дієвим (як здається владі) інструментом контролю над ситуацією. Про більше і мріяти не доводиться. Про що свідчить сумна доля путінських «нацпроектів», що так і залишилися мрією нацлідера.
Репресивний каток трамбує все навколо, слідуючи російській традиції. Значить, розмазуючи печінку по асфальту. Інакше силовики не вміють. Машина насильства не може працювати селективно і за правилами. Адже правил немає! А тому каток чавить всіх: і політичних, і нейтральних, і лояльних, і опозиційних.
Вибух громадського протесту в зв’язку зі «справою Голунова» і «справою Устинова», в якому кинувся брати участь кремлівський пропагандистський спецназ і навіть секретар генради Єдиної Росії Турчак, говорить про те, що керівний стан усвідомив загрозу, що — для нього! — насувається. Це загроза потрапити під каток, який не розбирає своїх і чужих.
Участь провладних сил в дозволеному зверху протесті проти поліцейського свавілля виглядає як спроба самої влади створити громадський консенсус щодо «червоної лінії». Перехід за цю лінію повинен викликати схвалене суспільством покарання — політичних і протестувальників без дозволу влади можна тиснути.
Причому, саме розуміння «політичного» виявляється навмисно розпливчастим.
Влада, звичайно, спробує використовувати цехову, професійну солідарність, яка почала виникати сьогодні, для того, щоб розмити загальногромадянську солідарність. «Ми витягуємо свого хлопця. А на решту і на інших нам наплювати!» — ось вам і спосіб розбити протестний рух і створити нову базу стабільності на противагу баламутам. Хіба не дотепно?
Втім, все це не означає, що надалі не буде нових «Голунових» і «Устинових». Прийнята владою тактика масового превентивного залякування не має визначника настроїв.
Тим часом, будь-який відступ влади і звільнення жертви з пазурів «правосуддя», а тим більше покарання правозастосовників за невиправдану «суворість» небезпечне для політичного режиму. Адже в цьому випадку підривається принцип його безпеки — лояльність силовиків в обмін на їх безкарність.
Виникає системна пастка. З одного боку, при ескалації репресій під роздачу потраплять свої. Причому, свої з різних поверхів суспільної драбини. Бо загроза бути розчавленим повинна зміцнити вірнопідданство еліти і відбити у неї бажання бурчати. Навіть в м’якому кудринському стилі.
Ще важливіше те, що ескалація репресій зверху може викликати ефект бумеранга знизу.
З іншого боку, від насильства не можна відмовитися. Ніяк не можна! Бо прогнили політичні підвалини, які дозволяють Кремлю утримувати контроль над суспільством.
Втім, запущений каток зупинити неможливо. Для самої влади, яка не має інших критеріїв сили, відмова від насильства — прояв слабкості. А потім куди подіти сотні тисяч тих, хто нічого не може, крім як розмазувати печінку по асфальту?
Словом, систему заклинило. Ніякий світовий досвід не може показати, як з цього стану виходити світовій державі, яка втратила орієнтир і втрачає механізм управління собою.
Текст опублікований з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ