Місцевий президент Серж Саргсян правив країною два п'ятирічні терміни поспіль. За цей час Вірменія перебувала в стані болота: радикальних змін на гірше або на краще не було.
Опозиція кілька разів намагалася прибрати Саргсяна на мітингах і на виборах, але нічого не виходило: мітинги він розганяв (або вони самі припинялися), а вибори несильно, але фальсифікував на свою користь, щоб і далі тримати владу.
Ніяких звірств у Вірменії він не влаштовував, але на всіх важливих посад розсадив своїх людей. Корупція, непотизм, всесилля монополій, слабке економічне зростання... Всі звичайні хвороби пострадянських авторитарних режимів. Але не фашизм.
Саргсян людям набрид, над ним сміялися, придумали йому прізвисько "Чебурашка" – він і правда чимось схожий на цього персонажа. Однак скидати його особливого бажання до пори ні в кого не було. Він і вирішив цим скористатися.
А за вірмен все-таки треба порадіти
План там був такий: змінити конституцію, зробити головним у країні не президента, а прем'єра, і перебратися в його крісло – тобто стати головою уряду. Спочатку все було добре. Конституцію Саргсян поміняв, на президентський пост свою людину призначив, вибори до парламенту провів, потрібний результат намалював, прем'єром став і вже готувався правити Вірменією вічно.
Але тут раптом все пішло шкереберть. Народ повстав. Це, до речі, цікава тема для розгляду. Дуже часто в авторитарних країнах люди десятиліттями терплять всякі жахи, гидоти, мерзоти навіть. І ніщо не може похитнути їхню апатію. А потім – бац, якась дрібниця. І народ за секунду стає дибки, скидаючи свого правителя.
Так і тут сталося. Один з лідерів опозиції (не найвпливовіший навіть) Нікол Пашинян на знак протесту проти перепризначення влади вирушив пішки через усю Вірменію – з міста Гюмрі в Єреван.
Спочатку з ним було кілька десятків однодумців, потім кількість людей зросла до кількох сотень, а до столиці прийшли вже тисячі. Там вони перекрили головні вулиці, про протест дізналося все місто, і за кілька днів вулиці взяли під свій контроль десятки або навіть сотні тисяч людей.
На їхній бік перейшла церква, частина поліції, деякі підрозділи армії. Прем'єр-міністр Саргсян, дивлячись на все це, вирішив ситуацію не загострювати і добровільно пішов у відставку. Вся революція зайняла 10 днів.
Невеликі сутички з поліцією були, побиті і затримані – теж, але великої крові вдалося уникнути. Зараз самі вірмени гордо заявляють, що таким чином їхня революція виявилася набагато більш успішною і навіть європейською, ніж українська Революція гідності.
Тут я не беруся порівнювати – все-таки дуже різні ситуації. Крім того, важливо розуміти ще один фактор: Росія у вірменські справи взагалі не втручалася. Хоча Нікол Пашинян і його партія ЄЛК вважаються проєвропейськими, відірватися від Росії їм буде дуже важко. Зараз поясню.
Найдивовижніше у Вірменії – це її зовнішня політика. Країна із заходу і сходу затиснута між вкрай ворожими державами – Туреччиною та Азербайджаном. У ці дні згадують жертв жахливого геноциду, влаштованого турками вірменам трохи більше ста років тому. Тут, зрозуміло, відносини так собі.
Ще гірші вони з Азербайджаном, у якого Вірменія відрубала значну частину території – Нагірний Карабах і його околиці. Вірмени, звичайно, говорять, що це їхні споконвічні землі, і взагалі там ніякого Азербайджану ніколи не було, але в Баку, зрозуміло, діаметрально протилежний погляд на це питання.
Загалом, Туреччина, і Азербайджан з великим задоволенням змели б Вірменію з лиця Землі. Однак не можуть цього зробити, оскільки це означало б війну з Росією, яка взяла на себе зобов'язання захищати Вірменію.
Самі вірмени проти Туреччини й Азербайджану точно не вистоять. Саме тому їм доводиться терпіти російську присутність на своїй території, а також підтримувати всі ініціативи Кремля.
Хто б не став керівником Вірменії, ця людина буде змушена слідувати в кільватері російської політики. Так ось їм зараз не пощастило. Відмовитися можна, але це майже напевно буде означати загибель держави і, ймовірно, народу. Ризики занадто високі.
Саме тому Москва може абсолютно спокійно дивитися на будь-які революції в Єревані – вона розуміє, що нікуди Вірменія не дінеться. Принаймні, в нинішньому світі. Таким чином складається парадоксальна ситуація: для того, щоб Вірменія стала по-справжньому європейською і прозахідною країною, спочатку такою повинна стати Росія.
А з цим, як ми розуміємо, поки що дуже непросто. Санкції працюють повільно, тому чекати доведеться ще довго. Хоча, як показує вірменський приклад, іноді для початку успішної революції навіть в найбільш сонній країні достатньо лише маленькою іскорки. Тому маленька надія на повалення Путіна все-таки залишається.
А за вірмен все-таки треба порадіти. Вони, як народ, домоглися зміни режиму, відправили у відставку свого надто вже знахабнілого Чебурашку, а тепер можуть почати щось нове, позитивне і цікаве. Я від душі їм бажаю поменше звертати уваги на заяви з Москви і будувати своє майбутнє на власний розсуд.
Більше світових новин у відеоблозі Івана Яковини: