Одного разу я дізналася, що у мене рак.
Перше, що я відчула, коли побачила слово "саркома" у висновку лабораторії, яка перевіряла нещодавно вирізану пухлину в матці, – як ноги різко стали гарячими. І щоки. І руки. В одну мить стало дуже жарко.
Перше, що я зробила, коли вийшла з лабораторії, – зателефонувала подрузі і переказала те, що було написано у висновку. Ендометріальна стромальна саркома низького ступеня злоякісності.
– Ну, раз там низький ступінь, значить, можна лікуватися, - сказала вона. - Не переживай.
Кілька хвилин – і ми з батьками чоловіка вже дзвонимо знайомим в патологоанатомічній лабораторії в Краматорську. На наступний же день ми забираємо матеріал з першої лабораторії і відправляємо його туди. Там кажуть, що діагноз може не підтвердитися.
– Так часто буває, - запевняє знайома. Я заспокоююсь.
Невірний діагноз – не найгірше, що відбувається з пацієнтомЧерез тиждень лабораторія в Краматорську підтверджує діагноз. Я вже нічого не відчуваю: ні жару, ні страху. Тільки дивна, глуха самотність.
– Клітини розрізнені, це не страшно, - переказують мені слова знайомої, яка дивилася матеріал. - Головне тепер перевірити організм, щоб упевнитися, що ці клітини нікуди більше не перейшли. Люди з цим живуть роками.
"Вам доведеться все видаляти"
Наступний мій крок – похід в поліклініку за місцем прописки.
Це обов'язкова процедура, яку повинна пройти людина, якій діагностували рак. Місцевий гінеколог зобов'язаний виписати направлення в онкологічну клініку.
Гінеколог-онколог в поліклініці поверхново дивиться мої папери і хитає головою.
– Ох-ох, ну у вас же і по УЗД було зрозуміло, що це онкологія, - каже вона. - Що ж ви відразу все не видалили?
– Зачекайте, це ж тільки одне з УЗД, найперше, - відповідаю я. - Після нього мене дивилося ще п'ятеро лікарів і більшість з них припустили, що це доброякісне.
У грудні минулого року у мене під час планового огляду виявили новоутворення. Я не звернула на це уваги: надто багато було справ, відклала огляд на півроку.
Через півроку лікар, дивлячись на новоутворення на УЗД, сказала щось на кшталт "цікаве щось" – і порекомендувала проконсультуватися з онкологом.
Наступний узист назвав новоутворення, дослівно, "незрозумілою хернею".
Інша лікар не називала мене інакше, як "дівчина з чимось незвичайним".
Четвертий лікар сказав, що приводу хвилюватися немає, але новоутворення потрібно видалити.
МРТ зробила висновок про масивну сірому в області рубця від кесаревого. Кожен лікар інтерпретував по-своєму.
У серпні новоутворення вирізали. Перші лабораторні аналізи показали, що це доброякісна лейоміома.
– У будь-якому випадку, вам доведеться все видаляти, - ставить крапку гінеколог і відправляє в клініку.
"Жінки, які відмовлялися, потім дуже сильно пошкодували"
На наступний день я в поліклініці Національного інституту раку. Місце, в якому роїться жах.
Нудота безвиході підкочує ще перед входом в лікарню. Молода дівчина прямо на сходинках ридає в трубку: "Мам, ну звідки ж я знала, що це рак!" Хтось виводить під руку людей похилого віку з висохлими обличчями. Хтось, як я, сумно курить.
У кабінет до гінеколога Вікторії Дунаєвської стоїть черга з кількох десятків людей.
Багато стоять впритул до її дверей, – щоб не пропустити вперед нікого, хто захоче пролізти раніше.
Інші сидять на стільцях у верхньому одязі, опустивши голови вниз.
Ніхто не посміхається.
Ніхто не розмовляє.
Кричуща тиша. Нещасні, зацьковані, сірі від перманентного жаху люди.
Гінеколог не питає мене ні про що суттєве. Ні про те, що я відчувала, поки ходила з пухлиною (а я б сказала їй, що не відчувала зовсім нічого), ні про те, коли пухлина могла з'явитися. Просто читає папери.
Запитує, чи є у мене діти. Пізніше мені пояснять: це запитання лікарі ставлять, тому що за протоколом жінці, у якої виявили рак репродуктивної системи, потрібно цю систему вирізати, щоб зберегти матір для дитини.
Після першого прийому мені призначають обстеження всіх органів. Я ходжу в Інститут раку як на роботу. Замість роботи. Замість життя (...).
Гінеколог краєм ока оглядає записи лікарів і зупиняється на висновку лабораторії.
– Вам на операцію, - раптом каже вона, навіть не дивлячись мені в очі.
– В якому сенсі? - кажу я.
– Вам потрібно видаляти матку, придатки – все, - каже вона. Знову не дивлячись.
Я сиджу на стільці, очікуючи, що лікар розповість докладніше, що до чого. Вона не поспішає пояснити. До неї в кабінет вже ломиться наступний пацієнт, вона перемикається на нього.
– Так почекайте, це обов'язково? - я намагаюся повернути її увагу.
– Дівчино, - гінеколог присувається до мене, зводить брови і вимовляє голосно і повільно, - У вас рак матки. Вам потрібно йти на операцію. Терміново.
Я продовжую сидіти на стільці, намагаючись вичавити з себе щось на кшталт "а може ...". Лікар не слухає. Вона заповнює направлення на видалення матки і придатків. Над нею стоїть її колега, хірург, і киває в такт рухам кулькової ручки.
– Ось хірург, до якого ви підете, можете поговорити з нею, - каже гінеколог, поступаючись місцем колезі.
Я не пропускаю шансу.
– А є інший варіант? - кажу я.
– Який? Не видаляти? - каже вона. Її губи здійснюють рух, схожий на усмішку. - Можна, звичайно, спостерігатися. Але я вам так скажу: всі жінки, які відмовлялися від операції, потім дуже сильно про це пошкодували. Дуже сильно.
Вона робить акцент на "дуже", а потім додає ще раз, що абсолютно всі жінки пошкодували. Абсолютно всі. А на запитання, чому могла утворитися саркома, чомусь відповідає, що "ніхто в світі не знає, чому з'являється рак". Ніхто в світі. Зовсім ніхто.
Я чогось говорю "дуже дякую" і вибігаю з кабінету. Моє місце на стільці займає чергова пацієнтка з нещасним обличчям.
"Рак матки – це на все життя"
Далі – довгі, похмурі дні прийняття. Більше місяця я живу з усвідомленням того, що у мене рак.
Останній візит до Інституту раку – чомусь саме він – змушує мене замислитися над тим, наскільки все серйозно. Поки в справі не поставлено крапки, ти сумніваєшся. Сподіваєшся на те, що хто-небудь скаже, що все в порядку і можна жити далі, думати про народження другої дитини або просто про що-небудь буденне.
Напевно, це почуття називають відчаєм. Три лабораторії – три висновки про саркому. Кілька лікарів сходяться на тому, що потрібно видаляти орган, і це ще не гарантує того, що саркома не "вискочить" де-інде.
Мене кидає то в жар, то в холодний піт, і хочеться заснути і жити уві сні, в якому немає діагнозу "рак" (...).
Кожен день я живу так, ніби лечу в літаку, який на зльоті втратив колесо, і ніхто не знає, чи зможе він приземлитися.
"Почекайте, нічого ще ми не видаляємо"
Через деякий час я записуюся в "Лісод", клініку ізраїльської онкології під Києвом, яку називають найкращою в країні. Останній крок, щоб переконатися, що потрібно виконувати розпорядження Інституту раку.
– Ну, розповідайте, - спокійно вимовляє головлікар клініки, гінеколог Алла Вінницька.
Я не відразу орієнтуюся, що відповісти. Ніхто раніше не давав мені слова. Але що я повинна розповісти? Як я ходила в Інститут раку, де кожен міліметр повітря просочений страхом смерті? Як шукала в собі причини хвороби? Як вмовляла себе, що видалення матки – не найгірший результат?
– Мені сказали, що потрібно видалити матку. А я хотіла другу дитину ... - починаю я. Алла Борисівна посміхається.
– Так-так, почекайте, - весело каже вона. - Нічого ще ми не видаляємо. І не треба говорити "хотіла". Говоріть: хочу.
Вона пояснює, що такі пухлини, як моя, часто поводяться як злоякісні, не будучи при цьому "злими". Недостатньо професійний погляд на клітини може видати поганий результат.
Матеріал відправляють на дослідження в німецьку лабораторію.
Через тиждень приходить результат. Раку немає. Лікування не потрібне. Видаляти матку не потрібно. Все добре (...)
Два місяці я прожила, летячи в літаку, що втратив одне колесо. І в одну мить літак приземлився. Пасажири зааплодували, пілоти видихнули. Більше не потрібно боятися і думати про смерть. Можна просто продовжувати жити, ніби нічого не сталося. І летіти собі далі з попутним вітром.
Повну версію тексту читайте на сайті Українська правда.Життя
Новое Время запрошує на лекції наших відомих колумністів Діалоги про майбутнє . Детальна програма тут
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени