Яким має бути зараз міністр оборони

ПЕЙВЛ

будь-кому, хто стикається з роботою Міністерства оборони і взагалі сектору безпеки і оборони.

Він явно був не на своєму місці

Ще раз скажу, це моя особиста точка зору, але я, безумовно, маю на неї право, тому що стикаюся по роботі з діяльністю Міністерства оборони і взагалі зі складовими сектору безпеки і оборони. На мій погляд, уже пів року було достатньо для того, щоб зрозуміти, що він не відповідає тим критеріям, завданням, які ставляться перед Міністерством оборони.

Навіщо тоді його продовжували тримати на посаді — гарне питання. Вочевидь, тим завданням, які став перед ним президент чи Офіс президента, він відповідав. На мій погляд, він роботою Міністерства майже не займався. Він займався напівдипломатичною роботою, назвемо це так. Тому, з цієї точки зору, напевно, в нього є певний досвід. Він займався перемовинами, він постійно перебував за кордоном. До нього на розмови навіть заступники міністра не могли потрапити, попри те, що виникали питання, які неможливо було розв’язати без безпосередньо санкції міністра. Тому для мене загадка, чому його туди призначили, і ще більша загадка, чому його так довго тримали.

Можу припустити, що його захищав керівник Офісу. Вочевидь, він його влаштовував на цій посаді — не знаю, чому. Але безпосередньо своїм функціональним обов’язкам він не відповідав. Міністерство працювало достатньо хаотично, Міністерство не виконувало свого завдання, насамперед, в ситуації системного підходу до розв’язання проблем, які виникають.

Я спробую пояснити, спрощено, що маю на увазі.

Для широкого загалу Міністерство оборони — це структура, яка насамперед має забезпечити Збройні сили України всім необхідним для відбиття ворожої агресії. Що є правдою, але це не єдине головне завдання, яке стоїть перед Міністерством оборони.

Міністерство оборони має бути візіонером. Воно має визначати перелік проблем, які стоять не тільки перед Збройними силами, а загалом під час війни перед сектором безпеки оборони, перед Силами оборони, і системно ці завдання розв’язувати. Вони цього не робили.

Давайте на простих прикладах. Є проблема більшої активності ворожих дронів, які вражають наші тилові регіони. Є проблема їхнього знищення, перехоплення. Цю проблему мають вирішувати різні структури. Мають вирішувати військові в межах тої компетенції, яка в них є, і тих засобів, які в них є. Має вирішувати, наприклад, Мінстратегпром, який має скеровувати діяльність підприємств, які можуть робити активні засоби протидії.

Але ключове, базове йдеться від Міністерства оборони. Міністр має визначати проблеми, він має визначати візію, що потрібно, кому потрібно. І далі вирішувати проблему в співпраці з головкомом, з Генеральним штабом, з Мінстратегпромом, в різних питаннях — з Міністерством економіки, з Міністерством освіти, з Міністерством охорони здоров’я… Тому що діяльність Міністерства оборони стосується всіх проблем, всіх питань, які стосуються сектору безпеки і оборони. Це не тільки зброя і озброєння. Це і медикаменти, це і постачання, це і логістика, це і освітні програми, які сприяють вишколу військових або майбутніх військових. Всі ці проблеми мають систематизуватися, і пропонуватися їх розв’язання. Тобто Міністерство оборони, зокрема міністр, як перша особа в цьому Міністерстві, має бути візіонером. Він цього не робив.

Але взагалі, на жаль, в системі влади проблеми вирішуються не системно, не стратегічно, а реактивно. Виникла проблема — швидко намагаються зрозуміти, як її розв’язати.

Друга проблема, про яку дуже багато говорили і яка, на превеликий жаль, вирішується не так швидко і не так ефективно, як хотілося. Це, наприклад, постачання боєприпасів, зброї, озброєння. Я і тоді говорив, і зараз говорю, що так званий конфлікт між АОЗ (Агенцією оборонних закупівель за керівництва) і Міністерством оборони, це конфлікт всередині Міністерства оборони. Тому що АОЗ, яка відповідає за закупівлю летальної продукції, продукція, яка воює, — це підприємство в системі Міністерства оборони.

Рустем Умєров як міністр не зміг налагодити необхідну співпрацю, необхідну координацію, необхідну роботу цієї структури. Це не проблема керівника АОЗ — байдуже, як його чи її прізвище. Це проблема Міністерства оборони. Він із цими проблемами не впорався.

Він був не на своєму місці, це моє глибоке переконання. Чим керувалися, коли його на цю посаду призначали; чим керувалися, коли його на цій посаді залишали, — для мене загадка.

Кого на його місце? За великим рахунком, у нас Міністерство оборони найбільше, найскладніше міністерство в Україні. Так було і до повномасштабного вторгнення, зараз тим більше. Це величезна структура з величезною кількістю людей, на яку покладена сила-силенна завдань, з яким вони далеко не завжди можуть впоратись.

Так от, з моєї точки зору, серед величезної кількості заступників не так багато було людей, які плюс-мінус хоча б відповідали своїм функціональним обов’язками. Деяких з них, на мій погляд, необачно з цих посад знімали. Маю на увазі Івана Гаврилюка, колишнього першого заступника, і заступницю Наталію Калмикову. Можна так чи інакше ставитися до кожного з них, але, на мій погляд, їхній відхід з був послабленням, а не посиленням Міністерства оборони в той момент, коли це відомство навпаки потребувало посилення.

Тому ще раз кажу: буде залежати не від прізвищ, а від підходів, які будуть застосовуватися. Поки що я не бачу, що підходи будуть змінюватися. Судячи з усього, шукають людину, яка б влаштовувала Офіс, яка б відповідала тим завданням, які безпосередньо звідти нарізаються. Наскільки ці завдання будуть повністю відповідати чи не відповідати потребам сектору безпеки і оборони? Я не знаю. У мене є сумніви.

У нас законодавство забороняє призначати військового на посаду міністра оборони, наприклад. Але воно, насправді, забороняє призначати військових і на посади заступників. Але ми вже робимо вигляд, що нічого не відбувається. За ініціативою президента таких людей — військових з погонами — призначають в Міністерство оборони. Якщо вони фахові, то хай працюють.

Іван Гаврилюк, якого прибрали з посади першого заступника, на мій погляд, цілком відповідав би цим критеріям.

Я, наприклад, величезний потенціал бачу у ще одного військового, чинного заступника Міністра оборони, — Євгена Мойсюка. По-різному до нього ставляться, це питання. Але те, що він розбирається в питаннях, з якими стикається, — 100%.

На мій погляд, якщо брати цивільну особу, був прекрасний, на мій погляд, дуже ефективний, дуже якісний заступник Міністра економіки, який був куратором військових питань в Міністерстві економіки, — Ігор Фоменко.

Якщо говорити про кандидатури, це мій погляд на речі. От такі люди, на мій погляд, потрібні. Фахові, досвідчені, компетентні, які зможуть налагодити ефективний організаційний процес, які добре розбираються і в військовій тематиці, і в законодавчій базі, і які не бояться брати на себе відповідальність.

А у нас шукають не за цим принципом. У нас розглядали абсолютно різні кандидатури. Фігурувало прізвище Малюка, але це достатньо вже давня історія, просто до ЗМІ долетіло те, що розглядалось раніше.

Розглядали кандидатуру, наприклад, чинного міністра внутрішніх справ Ігоря Клименка, бо вважалося, що там процеси налагоджені краще, ніж в Міноборони. І думали, що він екстраполює, масштабує те, що робив в МВС, в Міноборони. Але від цієї ідеї теж відмовилися з різних причин.

Називалися інші кандидатури. Але, на мій погляд, це не має бути суто спецслужбівець, суто розвідник чи навіть абсолютно військовий. Гаврилюк, наприклад, займався багато логістичними, організаційними питаннями. У нього є масштаб і досвід системної роботи.

Чи був би він реальним міністром оборони? Гадки не маю. Може, ні. Але точно кращим, ніж Умєров.

Повну версію інтерв'ю з Сергієм Рахманіним слухайте на Radio NV