Працювати мовою

Українську знає і розуміє 100% населення України, так само, як і російську. Але між розуміти і користуватися є різниця, яка і залишається каменем спотикання на обох наших фронтах — внутрішньому і зовнішньому

Андрій Кокотюха,
письменник, кіносценарист

П озаду мене в літаку сиділа міністр освіти Лілія Гриневич. Вона обговорювала з помічницею справи, і так мимоволі я виявився присвяченим в стратегію захисту недавно прийнятого українським парламентом закону про освіту. Глава відомства збиралася сказати Європі чисту правду. А саме: довести в ПАРЄ, що нові правила не порушують права нацменів, які проживають в Україні, отримувати освіту рідною мовою.

Розмова була підслухана 5 жовтня. А через тиждень, 12 жовтня, мій ексклюзив втратив сенс. У цей день ПАРЄ своєю резолюцією настійно рекомендувала Україні переглянути згаданий закон.

На жаль, на західному фронті — зміни на гірше. На претензії зі східного фронту, з боку Росії, давно варто не звертати уваги. І нехай не потрібно спеціального підтвердження того, що саме Кремль спровокував Угорщину, Румунію і Молдову викликати Україну до мовного бар'єра. Цивілізовані держави можуть петляти яке завгодно питання, крім порушень прав людини.

Саме мова — не спілкування, а навчання — стала для наших супротивників козирною картою. Так, останньою. Але будемо чесні — єдиною, яку неможливо бити в Україні як мінімум з дня проголошення незалежності.

Можу помилятися, але наша країна — чи не єдина на карті світу, де мовне питання перетворилось з державного на політичне. І за законом міцного політичного детективу, вже 13 жовтня українську мову, яку поки "прищемили" в ПАРЄ, раптом звільнилась і перейшла в наступ на внутрішньому фронті. Саме в п'ятницю 13 жовтня вступив в силу закон, прийнятий 13 червня. Відтепер всі українські канали зобов'язані вести мовлення і видавати в ефір готовий продукт українською мовою. Перш за все це стосується розважальних шоу і серіалів власного виробництва. Відкрию секрет: виконання відстрочено на рік. Але керівники великих медіагруп вже заявили про порушення прав людини.

Так співпало, що проблему ми нарешті побачили в комплексі. А корінь її в тому, що громадяни України для того, щоб вчитися, працювати і отримувати будь-яку інформацію в межах своєї держави, зовсім не зобов'язані при цьому користуватися державною мовою. До ситуації може бути застосований знаменитий, вигаданий понад півстоліття тому Джозефом Хеллером "виверт 22". Він в тому, що українську мову в Україні знає і розуміє 100% населення, так само, як і російську. Але між знати/розуміти і користуватися є різниця, яка і залишається каменем спотикання на обох наших фронтах — внутрішньому і зовнішньому.

Наприклад, французи знають англійську і розуміють її. Але мене з моїм поганим французьким вони обслужать оперативніше, ніж принципового англофона. При цьому кожен поважаючий себе француз неодмінно поправить мою вимову. Потім погодиться: мова складна, і зробить комплімент: "Votre français est très bon". Сучасна Європа публічно вітає мультикультурність, і робоча мова того ж ПАРЄ — англійська. Але за стінами цієї поважної організації людина не зможе працювати, якщо не користується французькою. І поки ще ніхто не заявив з цього приводу про порушення прав людини.

Закон про вищу освіту критикують і всередині країни. Але якщо ви подивитеся на навіть не професійну аналітику, а хоча б фейсбучні "експертні думки", то зверніть увагу: лають якість школи як такої — від початкової до вищої. З телевізійним контентом справи йдуть ще веселіше. Проекти, створені переважно українською, чихвостять за те ж, за що одного разу полюбили Рабиню Ізауру — це, мовляв, не мистецтво, а попса, причому схоже на ненависну російську. Хоча критики вперто забувають: російський популярний продукт бере за основу серед іншого і латиноамериканські формати. За що лаяли естети і публічні інтелектуали нашу Роксолану, зняту для телебачення 20 років тому? Вже точно не за українську мову виконання, яка була робочою для акторів.

Висновок очевидний. Україна на внутрішньому і зовнішньому фронтах намагається узаконити обов'язкове використання державної мови в усіх сферах, крім побутової. А проти — ті, хто вважають українську необов'язковою у всіх сферах, крім, знову ж таки, побутової. Обидва згаданих вище закони повинні в перспективі створити робочі місця для тих, хто готовий мовою працювати. Тобто обов'язково застосовувати її для виконання професійних обов'язків. Простіше кажучи, дати українською знання, необхідні для роботи в Україні. Ті ж, хто не готовий до цього, своє життя і долю з Україною не пов'язують. Де б людина не жила.

Залишається питання якості знань і підготовки кадрів. Але це вже інша історія.