Останніми днями соцмережі активно нагадують про події п’ятирічної давнини. Та весна, весна 2014-го, весь час наздоганяє, не відпускає, повертає в минуле. Так, ніби це все почалося щойно вчора, ніби час спресувався. Мабуть, так і є – хтось прожив ці п’ять років так, ніби жодної війни немає, ніби все гаразд, ніби вся ця ситуація з загиблими та скаліченими його не стосується, але для частини громадян час справді ущільнився, і ти до дрібних деталей пам’ятаєш усе, що відбувалось восени 14-го чи взимку 15-го.
Пам’ятаєш, скажімо, що наприкінці квітня 14-го зелень уздовж траси з Харкова на Луганськ була особливо яскравою й свіжою, а Донець та Айдар – ріки, чиї назви незабаром почнуть регулярно потрапляти до випусків новин – були спокійними, зовсім не прифронтовими. Весна була загалом ніжною. Хоча час від часу зривались дощі. Всі були знервовані й розгублені, всі чекали на небезпеку. Більше того – небезпека вже була зовсім близько. В Слов’янську вже були росіяни, в Луганську вже було захоплено приміщення СБУ, публіка довкола захопленої будівлі була строката й галаслива. Більшість місцевих пробігали в своїх справах, у всіх була купа справ, ними ще можна було займатись, ігноруючи реальність, що псувалась на очах.
По тому було п’ять років війни. Всі ці п’ять років траплялось їздити трасами Донбасу, повертатись до цих міст і селищ, дивуватись новим неймовірним знайомствам, спостерігати, як відбудовуються школи та ремонтуються мости. Весь цей час тривала війна, весь цей час країною рухались військові – хто з глибини країни на передній край, хто назад – в мирні тилові міста, що жили, здавалось, своїм життям. Мирним, тиловим, у якому просто немає не було місця чужому болю.
А ось кілька днів тому повертались із Авдіївки, і раптом спало на думку – п’ять років, минуло п’ять років. За останніми подіями, за виборами, за обіцянками й сварками, за всім цим шоу, на яке перетворилось життя останніми місяцями, війна ніби відступила в тінь. Хоча, звісно, весь час лишалась поруч. Хоча ось вибори закінчились, пристрасті поступово влягаються, сили перегруповуються, час іде, і війна знову проступає. Вона ж насправді весь час була тут, і жодним шоу її, на жаль, не зупиниш. Нам далі доведеться з нею жити. Відповідно, хтось і далі буде від неї дистанціюватись, перекладаючи відповідальність тепер уже на нову владу (за яку, скоріше за все й голосував), хтось знову й знову буде повертатись на Схід, беручи на себе цю саму відповідальність.
Мені здається, це важливий і очевидний момент – для всіх тих, хто ці роки займався волонтерством, допомагав цивільним, підтримував військових, зі зміною влади, насправді, нічого не змінилось. Оскільки підтримували вони не владу, що б сьогодні не говорила пропаганда. Підтримували вони країну. І оскільки для країни не змінилось нічого, оскільки війну навряд чи хто зупинить простим бажанням «припинити стріляти», то й підтримувати доведеться далі.
Так само, гадаю, мало що зміниться для тих місцевих, хто за ці п’ять років визначився зі своєю позицією, обравши замість пасивного спостерігання телевізійної сітки активну позицію, включившись у життя країни, включившись у життя загалом. Їх тут тепер неможливо не помітити, їх достатньо й вони впевнені в тому, що роблять. І навряд чи це зміниться разом із імовірною зміною політичної риторики, зі зміною ідеологічної кон’юнктури. Активісти, волонтери, освітяни – люди останніх п’яти років, люди часів війни, вони ж нікуди не поїдуть, не залишать свої містечка, не залишать свого Донбасу, будуть далі працювати, робити свою роботу, розраховуючи не так на підтримку держави, як на підтримку всіх нас – тих, хто свого часу приїхав сюди й тепер час від часу сюди повертається. Нам із ними далі триматися разом, робити те, що нам видається важливим. Головне при цьому пам’ятати – що саме для нас було важливим п’ять років тому, що не втратило важливості за весь цей час. Все інше – справа часу. І нашої впертості.
Текст опубліковано в журналі Новое Время за 8 травня 2019 року. Републікація повної версії заборонена.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения
Нового Времени