Минулого тижня президент держави Російської на бізнес-форумі в Москві вже як годиться жартував: «Давайте ми почекаємо, коли американці витратять гроші на нові технології з видобутку сланцевої нафти, а потім у них… цап-царап… задешево купимо».
Що таке «задешево» або «купимо», відомо тільки самому автору цих слів. А от з «цап-царап» — усе зрозуміліше. Десь, так з 1940-х. Коли радянські спецслужби вкрали у тих самих американців технологію першої нібито своєї ядерної зброї. За що і поплатилося життям подружжя Розенбергів.
Це в 1920−30-х усе виглядало більш-менш чесно. Сталінську індустріалізацію провели найняті американські та німецькі інженери. Але — за дорого. Українці знають її ціну по 1933-му.
Але після Другої світової, коли Союзу, як одному з переможців, потрапили технічні розробки Третього рейху, стартувала нова програма «цап-царапання» зарубіжних інновацій.
Відтак, на початку 1970-х радянські спецслужби взялися за створення агентурної мережі, через яку до Союзу надходили західні технології. За десять років КДБ вдалося обплутати своєю шпигунською павутиною 15 країн. Під дипломатичним прикриттям у ній працювало близько 500 співробітників, які мали не менше 70 джерел постачання розробок.
Але хрест на цій ділянці «цап-царапання» поставив підполковник Володимир Вєтров. У 1965 році він як радянський агент почав працювати в Парижі під виглядом торгового представника.
Якось на торговельній виставці у французькій столиці Вєтров зійшовся з Жаком Прево, співробітником представництва американської компанії Thomson-CSF. Вона випускала електроніку, причому її використовували і у військових цілях. Але про останнє знали лише люди на кшталт Вєтрова.
Прево на той момент вже співпрацював із французькою контррозвідкою DST. Але доки в Парижі розмірковували, як завербувати Вєтрова, його перевели до канадського Монреаля. Хоча не минуло й року, як шпигуна відкликали і звідти — «за аморальну поведінку».
Йшов 1975 рік. СРСР вступив у пору брежнєвського «розвиненого» соціалізму. Правда, про це знали тільки читачі радянських газет. А от до Державної комісії з військово-промислових питань невпинно йшли заявки з міністерств на нові технології. Виходячи з них, щороку складався розвідувальний план. Його реалізацією займалося управління Т (науково-технічна розвідка) Першого головного управління КДБ. Російський історик і публіцист Володимир Абарінов розповідає про щорічний бюджет цієї комісії, який становив 12 млрд французьких франків. Та й взагалі, на військову промисловість разом зі шпигунством вже тоді СРСР витрачав до 40% ВВП.
Закордонні пригоди Вєтрова обійшлися йому внутрішніми розбірками і подальшим невиїзним статусом. Однак у КДБ його залишили — в тому ж управлінні Т. Хоча Вєтров займався тільки аналізом технічної документації, яка надходила з Заходу, він мав доступ до інформації про всю радянську агентуру за кордоном.
Колишній глава DST Марсель Шале пізніше розповідав, що Вєтров сам запропонував свої послуги. У лютому 1981 року на Міжнародній промисловій виставці в Москві він зустрів старого паризького знайомого Олександра де Поля, представника нафтосервісної компанії Schlumberger. Через нього зв’язався з Жаком Прево.
Французькі контррозвідники швидко зважилися на співпрацю з Вєтровим. Причому, за свою роботу він не просив особливої винагороди. А до початку 1982 року фактично на добровільних засадах передав у Париж, за різними даними, від трьох до п’яти тисяч сторінок таємних документів.
У 1981 році Франсуа Міттеран, новообраний президент Франції, вирішив залатати пробоїну, що давно утворилася у відносинах із США. На саміті G7 в Оттаві під час особистої зустрічі з американським колегою Рональдом Рейганом він передав копію одного з документів, отриманих від Вєтрова. А вже через два тижні в американську столицю прибув Марсель Шале з повною текою паперів від агента, якого французи назвали по-англійськи Farewell (Прощавай!)
Американці давно помітили, що СРСР значно менше замовляє техніки. З теки Farewell стало зрозуміло чому: Москва беззастережно краде результати науково-дослідних робіт. Головним об'єктом інтересу Кремля були військові технології.
Томас Рід, радник президента Рональда Рейгана, у своїх мемуарах написав, що у Вашингтоні швидко збагнули, як змінити мінус на плюс. Радянським шпигунам просто підсовували дорогі розробки, але з невеликими дефектами.
Наприклад, Совєти хотіли мати системи комп’ютерного управління газопроводом, який у СРСР тягнули через весь Сибір до своїх західних кордонів — Москва збиралася посадити Європу на енергетичну голку. Але їм допомогли вкрасти розробку, яка встановлювала завищену швидкість прокачування газу. Відтак у газопроводі утворювався тиск, який не витримували стики і зварні шви.
А влітку 1982 року через це на магістралі Уренгой — Сургут — Челябінськ стався потужний вибух. Американський політолог Пітер Швайцер, нинішній глава Державного інституту статистики США, стверджує, що його потужність склала 3 тис. Кт, і його спостерігали навіть з космосу.
При цьому СРСР категорично заперечував сам факт вибуху. Нинішні експерти з питань таких катастроф, зокрема, киянин Володимир Захматов, стверджують, що такої диверсії не могло бути в принципі. У той час будівельники газопроводів, нібито, обходилися без комп’ютерів.
На сайті ЦРУ, проте, розміщена інформація про те, що за відредагованою документацією на газопроводі були встановлені дефектні турбіни, а також виникли серйозні проблеми в роботі підприємств хімічної промисловості в СРСР і якогось тракторного заводу. Пентагон також надавав хибні дані про літаки-невидимки, оманливі розробки в космічній обороні і будівництві тактичних літаків.
Але така доля злодіїв. І дуже мало хто з них осягають істину, яку уїдливо висловив Оскар Вайлд: «Красти не варто вже хоча б тому, що крадій ніколи не знає, який сюрприз може ховати в собі вкрадена річ».
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ