Війна Росії в Україні триває вже п'ятий рік. Перестрілки і вбивства – часті явища, проте про них уже не так багато заголовків у ЗМІ: можливо, тому що вони досягли «прийнятного рівня насильства».
Я був підлітком, коли вперше почув цей дивний термін. У 1971 році британський політик вжив його у своїй промові про війну з низькою інтенсивністю в Північній Ірландії: між британським урядом і терористами ІРА. Конфлікт спалахнув у 1968 році і тривав 30 років: з бомбардуваннями і стрільбами, залишаючи після себе мертвих і покалічених. Але, крім нерегулярних атак, які ранили і вбивали десятки жертв, британці на материку майже не фіксували насильство. Зі зрозумілих причин, багато хто в Північній Ірландії були забуті, ніби решті світу набридла їхня жахлива ситуація. [...]
Росія анексувала Крим у березні 2014 року і навесні розв'язала насильство у східній Україні, що віщувало захоплення більшої території України. Незабаром бойові дії розгорілися – іноді з сотнями жертв на день.
Міст став нав'язливою ідеєю Путіна: він виділяв мільярди на проект, а після завершення будівництва, назвав його «дивом» Конфлікт забрав понад 10 000 життів: більшість з них – мирні, зокрема і 298 пасажирів рейсу MH17 малайзійських авіаліній. Боїнг було збито на сході України 17 липня 2014 року. Всі докази вказували на вину Росії, але Москва з обуренням спростовувала і заперечувала причетність. І цього місяця доповідь, підготовлена незалежними міжнародними слідчими, підтвердила, що нещасливий рейс було збито в небі російським військовим підрозділом.
До осені 2015 року угода про припинення вогню значно знизила смертність. Але українські солдати і мирні громадяни і далі гинули: тільки тепер – не так часто. Увага преси була прикута до масових жертв у Сирії, і багато українців відчули, що тяжке становище їхньої країни відкотилося на задній план порядку денного.
Тому цілком логічно, що президент РФ Володимир Путін, який зруйнував післявоєнний світовий порядок і розв'язав війну в Україні, 15 травня відкрив міст, що з'єднує Росію з окупованих Кримом. Міст, проголошений найдовшим в Європі, відкривав Путін особисто: першим проїхавши по ньому за кермом автомобіля 19 кілометрів – з Росії через Керченську протоку Азовського моря.
Відомий своєю схильністю до простих жителів за його вбрання «крутого хлопця» – раніше він з'являвся як пілот авіації, байкер, водій ралі, дайвер і дельтапланерист – «далекобійник» Путін, одягнений у джинси і штормовку, заїхав на окупований Кримський півострів.
Однак, за перемиканням передач, йому, мабуть, було важко тримати усмішку: було очевидно, що міст, який має стати пам'ятником бойовому тріумфу, далекий від цього і, радше, став яскравим символом зруйнованих планів Кремля з відновлення нової Російської імперії.
Після захоплення Криму, Путін не зміг відхопити більше територій України, які допомогли б створити сухопутний коридор з Росії до Криму: щоб Москва легко могла постачати все необхідне автошляхами і залізницею – як це раніше робила Україна.
Але цього не сталося, тому що, на подив Москви, українські добровольчі батальйони, які мають недостатню чисельність, змогли стримати проросійські сили та обмежити їхню експансію тільки частиною Донбасу.
Міст необхідний для матеріальної підтримки Криму: поромом або літаком доставляти необхідне з Росії стало не по кишені через низький прожитковий мінімум жителів півострова. Інфраструктура туризму, колись життєво важлива складова економіки Криму, була зруйнована.
Міст став нав'язливою ідеєю Путіна: він виділяв мільярди на проект, а після завершення будівництва, назвав його «дивом». До цього, на тому самому місці був інший міст, який зруйнували слабкі кріплення опор у поєднанні з поганою погодою. Тож багато хто вважає, що дивом буде, якщо міст простоїть довго, враховуючи корупцію, слабку інженерію та обмеженість термінів.
Європейський союз, США, Канада та багато інших країн засудили будівництво мосту як спробу посилити незаконну окупацію Москви.
Незважаючи на галас навколо його «відкриття», міст ще не готовий до експлуатації: дороги, що ведуть до нього як з боку Росії, так і Криму, не будуть готові, принаймні, до 2019 року. Міністр закордонних справ України Павло Клімкін правильно написав у своєму Twitter: «Обидва кінці мосту ведуть у нікуди».
Втім, як і Мінські угоди, мета яких – встановлення миру на сході України, які теж ведуть в нікуди. Вони вимагають не тільки припинення вогню, але й виведення російських військ і проросійських сил з окупованих районів, повернення контролю над усіма кордонами України, а також, щоб політичний устрій регіону обирали самі місцеві жителі, більшість з яких – етнічні росіяни.
З моменту їх підписання у 2015 році, був тільки один день, коли бойові дії дійсно припинилися. В іншому, все зайшло у глухий кут: збройні сили Москви – нехай це регулярні або підконтрольні – залишаються на окупованій території Донбасу і контролюють російсько-український кордон.
Раніше, цього місяця, Курт Волкер, спецпредставник США з питань України, покликаний урегулювати конфлікт, виступив на брифінгу в Сенаті США. Він не був оптимістичним. Понад три місяці він не чув новин від свого російського колеги Владислава Суркова: з моменту як йому спав на думку блискучий план – залучити миротворців ООН для контролю обох сторін лінії конфлікту.
Волкер зазначив, що не бачить жодних ознак того, що Москва готова «серйозно» брати участь у вирішенні конфлікту, навіть незважаючи на той факт, що він їй невигідний.
А насильство, тим часом, триває: спостерігачі повідомляють про сплеск атак з російського боку. Минулого тижня ще двох українських солдатів було вбито, а чоттирьох – поранено. Факт, який не хоче приймати ані Україна, ані хто-небудь ще.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Atlantic Council. Републікація повної версії тексту заборонена.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени