Прагнення тих, хто має владу, зберегти її природно навіть у розвинених демократіях. Для персоналістських правлінь продовження влади в нескінченність – проблема не звички або амбіцій їх лідерів, а гарантія їхнього життя. Але часом відтворення особистої влади обертається руйнівними наслідками не тільки для об'єкта владарювання, а й для системи державного управління.
В ім'я перезатвердження Володимира Путіна на посту президента Кремль змушений підривати основні принципи життєдіяльності російської держави. Панівна корпорація, що підкорила собі самодержавство, намагається вижити, посилюючи його деградацію та провокуючи хаос і беззаконня. Можливо, ми бачимо ознаку відчаю кремлівської команди, яка вичерпала колишні аргументи, або, навпаки, її самовпевненість (усе минеться!) Або її неадекватність і неспроможність прорахувати наслідки своїх дій. Як би там не було, Кремль демонтує три принципи, які гарантують функціонування держави: легітимність влади; баланс сил у відносинах Росії з навколишнім світом; принцип дотримання правил і домовленостей всередині країни і поза нею, – пише Лілія Шевцова для Радіо.Свобода.
Звісно, Кремль розуміє необхідність легітимації з боку суспільства, тобто визнання влади народом і готовність їй підпорядковуватися. Адже в іншому разі доведеться правити через репресії і незрозуміло, якою мірою суспільство з цим погодиться. Але вся справа в тому, що легітимація влади через плебісцит за відсутності вибору недовговічна – особливо для країни, яка перестала бути герметичною, для країни, яка починає глухо бурчати. Тому Володимиру Путіну довелося шукати додаткове джерело підтримки, виштовхуючи Росію у воєнний час – створюючи міф про зовнішню загрозу і пропонуючи себе країні як Лідера-Захисника Батьківщини. Сам цей факт свідчить про те, що легітимація путінського лідерства через образ "збирача російських земель" і використання анексії Криму як ідеї для мобілізації вичерпує себе.
Путін був змушений надіти маску Термінатора і шокувати світ своїм "ракетним маніфестом"
Плебисцитарно-мілітаристська легітимація правління Володимира Путіна може мати два наслідки. По-перше, збереження влади через маніпуляцію виборчим процесом (до того ж не вперше) дискредитує виборчий механізм формування влади. Не треба великої уяви, щоб дійти висновку, який інший шлях залишається суспільству для зміни влади, коли стане несила.
По-друге, виживання політичного режиму через переведення країни на військову колію суперечить потребам держави, зацікавленої в інтеграції у світову систему не тільки заради потреб економіки, а й для утримання за Росією статусу державності. Як можна бути державою без діалогу з провідними світовими гравцями? Так, президент уже кілька років намагався "не загострювати", пропонуючи Заходу повернутися до докримського статус-кво, що, однак, вимагало від ліберальних демократій прийняття кремлівських правил гри. Як зізнався сам Путін, Кремль не почули. Але ж стільки разів доводилося ковтати приниження – і нарощуванням санкцій, і допінговим скандалом, і антиросійської консолідацією США, і знищенням російських найманців у Сирії.
Наближення виборів вимагало від Путіна запропонувати Росії переконливі обгрунтування для збереження влади: або перемога у зіткненні з Заходом, або "захист Батьківщини". Якщо Захід не побажав погодитися з російським баченням світопорядку і навіть зробити вигляд, що шукає компроміс, Кремлю довелося вибирати другий сценарій. Путін був змушений надіти маску Термінатора і шокувати світ своїм "ракетним маніфестом", мабуть, сподіваючись, що нервова західна еліта повернеться до гри в піддавки. Але невже в Москві вірять, що Захід погодиться рятувати репутацію Кремля коштом втрати власної? Перетворення Росії на "обложену фортецю" неминуче матиме короткостроковий ефект. Еліта, інтегрована в західне життя, навряд чи визнає спокусливою пропозицію пожити за кріпосним ровом. Сумнівно, що суспільство готове до реальної самопожертви в ім'я нової війни із Заходом. Тим часом, легітимація, накачана мілітаризмом і ненавистю до навколишнього світу, вмить розсипається, коли люди стикаються з нездатністю влади захистити їхнє життя і життя їхніх дітей. Не НАТО і не західні підступи, а події у Волоколамську і трагедія в Кемерові стали ударом по новому президентству, демонструючи цинізм і жорстокість російської влади.
Ще одне нововведення – відмова від принципу балансу сил у світовій політиці. Якщо дотримуватися цього принципу, то силовий та економічний потенціал Росії не дає їй права на роль великої держави і рівноправного члена світового "концерту". Не будучи готовою до зниження статусу, російська влада замінила принцип балансу сил на готовність до ескалації ризиків і шантажу загрозою бити вікна задля здобуття потрібного результату. Ця тактика може приносити короткочасні успіхи (як у Сирії), але загрожує оглушливою стратегічною поразкою. Навряд чи коли-небудь у новий час Росія опинялася в ізоляції, подібній до сьогоднішньої, коли від неї сахалися б навіть вірні союзники. Ще недавно надлояльний Нурсултан Назарбаєв поїхав налагоджувати діалог у Вашингтон – знайшов час! А Олександр Лукашенко давно дивиться в Європу і співпрацює з Києвом. Як претендувати на роль центру тяжіння, якщо розвалюється власна галактика?
Нарешті, ще один винахід кремлівських стратегів – вимога визнати за Кремлем право вільно інтерпретувати правила і домовленості як усередині країни, так і на міжнародній сцені. Втім, усередині країни ми давно живемо в дарвінівському світі, коли правила відкинуті, а зобов'язання (зокрема, з боку держави) стали анахронізмом: немає ні гарантій власності, ні гарантій свободи, ні гарантій безпеки. Ось і в зовнішній політиці Кремль вирішив грати роль анархіста, знищуючи табу і заявляючи про своє розуміння, що таке суверенітет, територіальна цілісність, невтручання, демократія, заодно претендуючи на нову інтерпретацію міжнародних договорів. Не знайшовши інших обгрунтувань для збереження влади, Кремль пропонує аксіому: що безстрашніше ти руйнуєш правила і страхітливий світ, то вища твоя легітимація! Використання Кремлем ядерної страшилки говорить про те, що його ресурс переконання та інших засобів мирної аргументації майже вичерпаний.
Незрозуміло, проте, ось що: невже панівна корпорація сподівається, що еліта і суспільство погодяться грати із Заходом у "російську рулетку"? Чи вважає, що Захід відступить і прийме простягнуту Путіним руку? Поки реальність говорить, що Кремль помилився, сподіваючись на слабохарактерність західних демократій. Стратегія залякування виявилася ефективним засобом пожвавлення згаслого тонусу Заходу і його консолідації на антиросійській основі. Нехай західна машина розгортається повільно, але вона вже наїжачилася. Масове висилання російських дипломатів із західних країн на знак солідарності з Великобританією, яка звинувачує Москву в «газовій атаці» на своїй території, – попередження про те, що терпець західним столицям уривається. Сподіватися, що Захід погодиться грати з Москвою у гру, яка буде підживлювати самолюбство її лідера і одночасно підгодовувати російську клептократію? Яка наївність!
Путінська корпорація загнала себе в пастку. Кремль не тільки вступив у конфлікт із найрозвиненішою цивілізацією і з частиною російського суспільства, що вимагає змін. Кремль почав підривати механізм виживання державної системи, який давав можливість російському класу рантьє виживати завдяки його інтеграції на Заході, одночасно забезпечуючи Росії фінансовий і технологічний ресурс. Потрібно було дуже постаратися, щоб унеможливити – і зміни, і статус-кво!
Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут авеню, Вашингтон 20036, США
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени