Країни з’являються і зникають. Вони виживають тільки тоді, коли завдяки певним процедурам один правитель поступається іншому. […]
Минулої суботи, після завершення виборчого фарсу, російський президент розпочав свій четвертий термін. […] Деякі росіяни говорять про Путіна, як про свого вічного вождя. Ніхто з росіян не може змінити країну, допоки живе Путін. Ніхто з росіян не знає, що трапиться після смерті Путіна. І ніхто з росіян не скаже вголос ні те, ні інше.
Обернувши минуле Росії на прекрасний міф, Путін уникає розмов про майбутнє країни. Він намагається відтворити період розквіту російського християнства, вважаючи себе правонаступником князя Володимира, який правив у Києві у 10 ст. Путін звів у Москві пам’ятник античному Володимиру, хоч останній ніколи не був у російській столиці – її тоді ще не існувало. Релігійний лідер, автор кількох бестселерів та палкий шанувальник Путіна Тіхон Шевкунов, згадуючи про Божих улюбленців, говорить наступне: «Той, хто по-справжньому любить Росію і бажає їй добра, має молитись тільки за Путіна, якого Господь поставив на чолі держави».
Китайці, як і росіяни, більше переймаються смертю однієї людини, ніж існуванням системи
Та з історії скандинавського правителя Вальдемара, що займався торгівлею рабами, можна винести дещо інший урок: харизматичні люди можуть породити держави, та лише принципи правонаступництва можуть допомогти їм вистояти. Згідно з арабськими джерелами, правитель Новгорода Вальдемар прийняв іслам аби покращити торгівлю з мусульманськими сусідами. […] Прийшовши до Києва, він побачив, як християни приносять жертву язичницькому богові грому. Пізніше Вальдемар прийняв християнство, яке відкрило Києву можливість сформувати своє письмо та певні юридичні традиції. Колись торгівельна точка для вікінгів перетворилась на європейську столицю нинішньої України.
Вальдемар, знаний у Києві під слов’янським іменем Володимир, зазнавав погроз з боку своєї сім’ї. Він ув’язнив сина Святополка та переступив через мертве тіло сина Ярослава. Згодом у війну за правонаступництво вв’язались усі: від поляків до печенігів. Лише через 20 років та після смерті 10-х братів князь Ярослав зміг посісти місце батька. Згодом Ярослав, якого в народі прозвали Мудрим, сформував законодавство, де теж був відсутній принцип правонаступництва. Через кілька років київські землі були поділені між кількома кланами спадкоємців, яких у 13 ст. з легкістю розбили монголи.
За німецьким соціологом Максом Вебером, харизматичні лідери можуть закріпити свою владу в країні або шляхом звичаєвого права (як у монархії) або через закон (як у сучасній демократії). Щоб забезпечити перехід влади з рук в руки, монголи мали особливий звичай: коли їхній лідер помирав, при цьому обов’язково мали бути присутні усі члени родини. Випадкова подія змінила монгольський уклад, чим і започаткувала історію Європи, а заразом і Америки.
Жодна європейська армія того часу не могла протистояти навалі Азії. Але трапилось так, що через смерть одного з родичів у розпал важливої битви монгольського хана Батия раптово викликали до столиці Монголії. Принципи правонаступництва ніколи не виключають таких випадковостей, які можуть поставити під загрозу розвиток або й саме існування держави.
Монгольська навала більше не змогла піднятись у Європі.
До недавнього часу здавалося, що Китай стоїть на порозі впровадження надійної системи правонаступництва, яка чітко б визначала межі та повноваження влади. Та як виявилось, китайські лідери забули уроки великих азійських завойовників. Цього місяця китайський гарант Сі Цзіньпін та парламент змінили законодавство, впровадивши довічний президентський термін.
Тепер китайці, як і росіяни, більше переймаються смертю однієї людини, ніж існуванням системи.
До сьогодні здавалось, що великі держави Євразії рухаються у напрямку сучасних демократичних принципів правонаступництва. Та з’ясувалось, що спадщину комуністичних часів, головним недоліком існування яких була відсутність правонаступництва, починають переосмислювати. У ХХ столітті революціонери комуністичних Росії та Китаю уникали проблеми правонаступництва, запевняючи народ, що вони являються не правителями, а зачинателями світової революції, яка обов’язково переможе після того, як їхні країни зазнають певних соціальних трансформацій. Ленін, Сталін та Мао стали лідерами, переконуючи, що вони бачать майбутнє (а заразом ліквідуючи інакомислячих противників). Як тільки революційність СРСР дещо притихла, Леонід Брежнєв прийшов до влади та пообіцяв товаришам, що нікого з них не вбиватиме – а заразом і не дасть вбити себе. Це стало початком періоду стагнації (а також юності Путіна), що з часом призвело до розвалу СРСР. […]
Вступаючи у третє десятиліття свого владарювання, Путін прагне поширити російське болото стагнації на весь світ. […] Щоб росіяни повірили у те, що альтернативи фейковій демократії не існує, вони мають збагнути, що справжня демократія неможлива в принципі ніде. А тому російська підтримка радикальних антидемократичних рухів у ЄС та США – це прямий наслідок провалу демократії у власній країні.
Демократія – це така процедура, яка дає громадянам відчуття стабільності в країні. Без принципу правонаступництва, завдяки народному невдоволенню недоліки окремих правителів стають все більш помітними. У демократичному суспільстві ми можемо перекласти свої помилки на плечі тих, за кого голосували – а заразом і тих, кого згодом можемо скинути.
У світі, де президент США захоплюється Путіним, Сі та жартує про перспективи довічного лідерства – практичні переваги демократії ще ніколи не були такими привабливими.
Повну версію колонки читайте на The Washington Post
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени