Підходить до завершення другий термін Барака Обами на посаді президента Сполучених Штатів. Люди, зазвичай, згадують його людську честь і прогресивну внутрішню реформу, але ніяк не геополітичні досягнення. Так зване «перезавантаження» американо-російських відносин провалилася. Геополітичного успіху домоглася переозброєна, вміло керована Росія.
Барак Обама, новачок у питаннях міжнародних відносин, прийшов до влади в Америці в той момент, коли зовнішня політика країни являла собою, радше, сферу змагання між різними функціонерами, ніж конкретну позицію держави. У нього не було чіткого уявлення про те, що робити з диктаторами. Він неохоче втягувався в конфлікти за кордоном. Він був проти вторгнення в Ірак ще коли був сенатором від штату Іллінойс.
Навіть, коли сирійський президент Башар Асад перейшов «червону лінію», встановлену самим Обамою, використавши хімічну зброю, американський президент не направив до Сирії своїх солдатів. Військову підтримку лівійських повстанців, які прагнули усунути від влади президента Муаммара Кадаффі, очолювали Франція і Британія. В Афганістані Обама збільшив кількість повітряних ударів і залишив близько 9000 солдатів. Але лише тому, що в іншому разі країна опинилася б під контролем Талібану.
Підхід Обами до зовнішньої політики не міг не порадувати Кремль. Президент Володимир Путін успішно застосовує навички, які здобув, працюючи в радянському КДБ. Путін – завзятий прихильник школи реальної політики, яка вважає, що національні інтереси мають бути дороговказом політиків. Міркування гуманності – такі як захист пригноблених – питання другорядне.
Втягування Росії в сирійський конфлікт – це про національні інтереси. Асад – найближчий союзник Москви на Близькому Сході. Його провал сильно вдарить по іміджу Росії. Ба більше, Кремль не зможе, як планував, зміцнити свою базу постачання в порту сирійського міста Тартус. Росія завжди була в Сирії проасадівською силою, а не борцем з джихадистськими групами, як вона це часом стверджує. Якщо у когось залишалися ілюзії з цього приводу, то невибіркові бомбардування обложеного Алеппо остаточно розставили крапки над i. «Я починаю впадати у відчай, – сказав нещодавно міністр оборони Великої Британії Майкл Феллон. – Здається, Росії не потрібно ніяке врегулювання конфлікту, крім знищення трьох чвертей Сирії».
Це реалізм зовнішньої політики в дії. Логіка Росії проста: "Асад, можливо, тиран, мучитель і вбивця власних громадян, але він «наш» тиран. Ми потрібні йому, він потрібен нам". Тут немає місця докорів совісті, якими страждають занепокоєні ліберали. Ніяких складних вимог до Асаду для досягнення миру. Якщо Росія здатна забезпечити йому перемогу – а виходячи з подій під Алеппо, це цілком можливо – виграють усі. Захід програє. Так працює реальна зовнішня політика.
Сирія – найяскравіше підтвердження того, що Росія повертається у гру. Монополії Сполучених Штатів на світовій арені, яка встановилася після падіння Радянського Союзу і протрималася до середини нульових, більше немає. Тепер у світі три сильні лідери: Росія, ослаблена через падіння цін на нафту і запровадження санкцій, але не знижує військових витрат; Китай, зростання якого сповільнилося, але який, як і раніше, посилює свою військову міць (хоч і відчуває жах щоразу, коли його звинувачують в агресивних намірах), і Сполучені Штати, все ще найсильніша в економічному і військовому плані держава, але стримувана Росією в Сирії і Китаєм в Південно-Китайському морі.
Європи в цьому списку немає, помітили? Її суперники вважають, що експеримент з інтеграцією закінчений. Голова КНР Сі Цзіньпін у своїй липневій промові з приводу 95-ї річниці Комуністичної партії зазначив: «Євросоюз потихеньку руйнується». Колишній прем'єр-міністр однієї дружньої ЄС англомовної країни на нещодавній зустрічі в Росії сказав (не для запису), що Європа перетворилася на семінар щодо Європи. Європейський Союз був задуманий як інструмент для припинення війни на континенті, що виходить за рамки окремих держав. Він не був ані національною, ані імперською силою. Тепер же національні держави повертаються.
Росіянам важче матеріально, але їхні лідери вірять в економічний стоїцизм. Один російський міністр на тій же зустрічі сказав про санкції таке: «Вони не хороші, не обов'язкові, але з ними можна впоратися». Гордість за новоздобуту військову силу, за відібраний Крим і принижений Захід поки що компенсують (судячи з опитувань) економічні негаразди.
Росія вважає, що підтримка Асада вигідніша для всіх. Це краще, ніж підтримка різних груп («демократичних» чи ні), які протистоять йому. Тобто, або не втручатися, або допомогти придушити повстанців – брудна справа, але набагато менш кровопролитна, скаже Путін, ніж затяжна війна і руйнування держави. Реалізм, скаже Москва, більше відповідає нинішньому стану речей, підтримка Асада навіть більш гуманна.
Але щодалі в ліс, то менш привабливі перспективи. Путін хороший в тактиці, але йому ще належить досягти стабільного, довгострокової стратегічної переваги. Що буде в Сирії після того, як переможе Асад? Чи може сирійський правитель з допомогою Росії постійно придушувати своє населення, велика частина якого має більш вагомі підстави, щоб ненавидіти його зараз, ніж на початку повстання? Хто дасть сотні мільярдів доларів, необхідних на відновлення зруйнованої країни? Хто прийме мільйони біженців? Росія знайшла важіль, з допомогою якого вона змогла підняти свою силу на глобальний рівень. Але вона не знайшла собі ролі, яка допомогла б цьому світу вижити.
Трьом країнам-володарям світу потрібно навчитися співпрацювати і постаратися врятувати цей світ – зберегти екологію, допомогти і прийняти мільйони мігрантів і біженців, кількість яких може стати ще більшою, знайти спосіб нагодувати мільярди громадян, впоратися з прийдешньою технологічною революцією, яка обернеться стрибком безробіття, співпрацювати заради миру на Близькому Сході і намагатися скоротити ядерні арсенали. Можливо, Китай щирий у своїх заявах і хоче бути частиною розв'язання цих проблем. Якщо президентом США стане Гілларі Клінтон, вона може бути досить розсудливою і політично сильною, щоб зробити ці проблеми основою своєї зовнішньої політики. Росія, радісна від новознайденої сили на світовій арені, навряд чи приєднається до цього процесу. Але для Москви це єдиний можливий спосіб стати по-справжньому великою.
Переклад НВ
Новое Время має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Джона Ллойда на Reuters. Републікування повної версії тексту заборонене
Більше точок зору тут