Це буде найгірший варіант. Що насправді відбувається між Путіним і Трампом

Трамп виходить із політики, якщо не максимального сприяння для Путіна, то явно асиметричного погляду. Путіну він дозволяє набагато більше, ніж Україні. І справді це був символічний жест, що зняли санкції з Дмитрієва, запросили його на розмову у Вашингтоні. І це була, можливо, цілком така демонстративна акція. Але одна справа демонстративні акції, які Трамп із задоволенням і щедро роздає або обіцяє. А інша справа — ухвалення якихось реальних рішень. Мені видається, що Дмитрієв був недостатньо переконливим. А сама собою акція в тому сенсі, що його запросили, з нього тимчасово зняли якісь обмеження санкційні, це був, звісно, пас у бік Путіна. Так само, як був заздалегідь занадто поступливий пас у вигляді заяви, що Україна в НАТО не буде і Україні доведеться поступитися частиною своїх територій.

Міра остервеніння Путіна нікому не відома

Це, звісно, був великий гандикап на користь Володимира Путіна. Тому, однак, цього здалося мало. Він, мабуть, вимагає, щоб Україна віддала йому ті частини території, які Путін не може завоювати вже понад три роки. Просто так, як ось вишеньку на Трампі, умовно кажучи. А Україна, природно, відмовилася. І, загалом-то, напевно, самі Сполучені Штати розуміють, що це було б занадто багато навіть у їхній політиці умиротворення Путіна. Тож мені видається, що період бурхливого прояву взаємних почуттів із боку Росії та Сполучених Штатів добігає кінця, і медовий місяць скінчився, починається місяць полиновий, якщо говорити в термінах весільної історії.

Днями держсекретар США Марко Рубіо заявив, що Трамп, мовляв, не збирається потрапляти в пастку нескінченних переговорів, які намагається нав’язати Москва. Почнемо з того, що Рубіо серед американських високопоставлених начальників є персоною, яка максимально насторожено ставиться до Росії. Це пов’язано з його особистою біографією, цілою низкою його політичних поглядів. Тож його якраз не можна розглядати як людину, готову зробити Путіну занадто великі поступки. Друге. Зрозуміло, що буде далі. Путін на весняному призові зажадав поставити під рушницю 160 тисяч осіб. Такого раніше не було. Зазвичай було 130 тисяч.

Зрозуміло, що ці 18-річні пацани, яких призвуть, одразу опиняться під масованим тиском офіцерів, старослужилих, ну і всієї армійської системи, яка вимагатиме від них підписати контракт. Тобто строковики досить швидко опиняться контрактниками-добровольцями. Адже 18-річному хлопцеві доволі важко витримати тиск із боку старших за віком, за досвідом людей, які до того ж користуються будь-якими засобами тиску, аж до фізичних. Звідси простий висновок, що Путін не має наміру зупиняти бойові дії. Так, загалом, це навіть особливо доводити не треба після обстрілу Кривого Рогу.

Путін — людина, яка розуміє тільки мову сили. Ну, він це неодноразово продемонстрував. У цьому сенсі, до речі, вони з Трампом близькі. Щира і глибока зневага до міжнародних домовленостей, до своїх власних обіцянок, до слів тощо. Тому, з одного боку, питання будуть вирішувати на полі бою. Ну, і будуть вирішувати у Трампа. Він уже кілька разів сформулював — якщо я відчую, що Путін поводиться неправильно, то мені доведеться вжити жорстких заходів, хоча я цього не хочу. А ми бачимо вже з боку Сенату готовність до введення нових, значно жорсткіших санкцій проти Росії. Зокрема, що найнеприємніше для Росії, це щодо нафтового флоту, щодо нафтового сектору. Там іде розмова про 500% мит і т. ін. на покупців російської нафти. Це дуже серйозно, якщо це буде реалізовано, звичайно.

Тож у Трампа, загалом, є важелі тиску. Але ми з вами не можемо передбачити, як Путін зреагує на посилення риторики. Тут, мабуть, він розраховує на те, що Трамп, як і Байден, злякається загрози ядерної війни. Ну і це, загалом-то, цілком розумно, тому що допустити ядерну війну в Європі — це провал для будь-якого притомного політика. На жаль, немає такого відчуття, що ми маємо справу з конфліктом двох притомних політиків. Скоріше, схоже на бодання двох упертих тварин із рогами на одному мосту, скажімо так. Але у Трампа є жорсткі способи тиску невійськового плану на Росію. А ось у Путіна жодних способів тиску і прочавлювання своїх інтересів, крім військових, не залишилося.

Тому це найгірший варіант виходу із ситуації. До речі, Путін замовкнув про ядерну зброю. І це, можливо, погана ознака, тому що він активно лякав цією ядерною зброєю. І це можна було розглядати як неготовність її застосування всерйоз. А зараз він щось мовчить, мабуть, розуміючи, що для Трампа це буде тільки додатковим дратівливим фактором. Проте, коли стикаються інтереси таких двох великих держав і коли цими державами керують люди, обмежені в осудності, з мого погляду, доводиться думати про те, що такий конфлікт між ядерними державами цілком може відбутися.

Загалом про це можна було б подумати, коли Путін починав війну, але він розраховував, що це буде маленька переможна хода в парадних кітелях Києвом, а почалася велика, руйнівна, виснажлива війна, завдяки несподівано сильному опору Києва. Ну і, відповідно, міра остервеніння Путіна нікому не відома. Тож ми змушені говорити про те, що ми не на порозі, звісно, ядерної війни, але її ймовірність істотно зросла. У війни своя логіка. Відступати такі люди, як ні Путін, ні Трамп, не люблять, а можливо, навіть і не вміють. А наступати далі вже, власне кажучи, і нікуди, окрім як у бік цих самих глобальних загроз. Це було б жахливо, але, загалом, насправді, про це варто було подумати 24 лютого 2022 року.

Посол США в Україні Бріджит Брінк відреагувала на російський ракетний удар по Кривому Рогу в соцмережі Х. Вона знову не згадала причетність Росії. Натомість заявила, що цей обстріл — причина, «чому ця війна має завершитися». Це варто розуміти, як те, що, скоріше, Бріджит намагається не злити Трампа, бо вона його підлегла. Справді, тональність заяви дуже трампівська — іде війна, неважливо, хто її почав, неважливо, хто агресор, хто захищає свою країну від зовнішньої агресії. Це для Сполучених Штатів неважливо. Важливо зупинити війну, і загалом несуттєво, на яких умовах. Ось такий типовий трампівський підхід.

Цей підхід сильно віддає примітивним низькопробним геополітичним флером 19−20 століття. Коли якісь тубільці зчепилися, це дратує великого білого господаря, і він має цю сварку зупинити. Важливо, хто на кого напав, хто правий, хто винен, чи слід їх розвести, покарати тощо. Як Трамп сам заявив, можливо, Україна буде частиною Росії, можливо, не буде частиною Росії — подивимося. По суті, йому байдуже. І тому пані посол так от і каже, але жахлива війна, жахливі жертви, 19 людей загинуло, з них половина дітей. А хто почав війну, хто завдав удару, це справа не те щоб друга, а взагалі несуттєва з її погляду. Це такий погляд із кришталевого міста на пагорбі, де внизу десь у долині якісь слов’яни зчепилися один з одним, і важливо їх розвести. На яких умовах? Це Америку, зрештою, не дуже цікавить.

Тому я б не казав, що тут є бажання не розлютити Путіна. Я б радше говорив, що це яскравий прояв такого трампістського підходу. Між іншим, для Америки і для американських виборців це справді для багатьох виглядає саме ось так. Приблизно так, як у середині 1990-х років, коли в Руанді був конфлікт між хуту і тутсі і вбили близько мільйона людей. У Європі, та і в Україні, у Росії, у всякому разі, точно, про це повідомляли в новинах. Але хто перший почав, яка історія конфлікту, хто правий, хто винен, якось не дуже людей цікавило. Десь там, в Африці, ріжуть один одного. Це, природно, погано, треба це зупинити. Але громадська думка тоді європейських країн була у своїй більшості, включно з Україною і Росією, була далека від сутності цієї проблеми.

Приблизно так само середньоамериканський виборець і Трамп, як його представник, схильні розглядати війну в Україні. «А можливо, Україна — це історична частина Росії, а можливо, не все однозначно, а можливо, у Путіна є своя правда» — вельми популярна точка зору, особливо серед виборців пана Трампа. Інше питання, що це не відповідає дійсності і в Європі-то це добре розуміють, так само, як там добре розуміють, до чого призводить політика умиротворення агресора.

У Європі ж тим часом формується коаліція рішучих. Поки що коаліції немає, вона в процесі формування. Я думаю, вона сформується. І справді, якщо вона сформується і сформує якусь платформу, на основі якої треба буде говорити з Путіним і з Україною теж, то у Макрона досить високі шанси стати саме цією ключовою персоною. У всякому разі, судячи з усього, йому цього б хотілося. Він узагалі має намір і заявляє, і багато кроків робить для того, щоб збільшити роль Франції у Євросоюзі. І схоже, має намір стати силовим стрижнем Євросоюзу після того, як Велика Британія вийшла з Євросоюзу. Вона цілком схильна, наскільки я розумію, увійти в цю коаліцію доброї волі або коаліцію охочих.

Тож мені здається, перша проблема зараз сформувати якийсь блок. А вже потім від імені цього блоку так чи інакше доведеться розмовляти, нікуди тут не дінешся, з Путіним. Тому що від нього залежить рішення або відсутність рішення з приводу миру в українській війні, яка, насправді, вимотала, зокрема, і Росію. Я вже не кажу про Україну. Будь-яка війна рано чи пізно закінчується. Питання, на яких умовах.

Що стосується європейського статусу, то тут Путін і трампісти дуже близькі один до одного. Вони глибоко і щиро зневажають Європу. І це не те, що проглядається, це просто прямим текстом було сказано. Тим же Медведєвим, та й усіма іншими. Включно, між іншим, із самим Путіним, персонами з російського політикуму. Вони щиро вважали, що Європа «боягузлива, буржуазна, толерастична». Називайте як завгодно, будь-якими термінами з російської пропаганди. Треба віддати належне: Європа багато зробила, щоб до неї так ставилися. Вона нічого не змогла протиставити Путіну після грузинської війни. Адже тоді було укладено, якщо ви пам’ятаєте, договір із президентом Франції Ніколя Саркозі із шести пунктів, два з яких Росія негайно порушила. По-перше, вона не відвела війська на колишні лінії, як було домовлено із Саркозі. І по-друге, ця угода передбачала відсутність односторонніх кроків. І негайно Росія в односторонньому порядку визнала незалежність Південної Осетії і Абхазії. І що Західна Європа? Нічого, вона промовчала.

Те ж саме з окупацією Криму. Західна Європа промовчала. Путін зробив для себе висновок, що російський газ, російська нафта, буржуазний спокій та інше для Європи дорожчі за принципи. Якби Путін зустрів опір тієї-таки Європи на більш ранніх етапах своєї еволюції, то, можливо, і української війни б не було. Але це — зі сфери припущень. А поки що з області конкретних результатів. Він розраховував, що Європа «обабилася» в таких термінах токсичної мускулінності тих людей, які підтримують Путіна і Трампа. І взагалі воювати не вміє, не хоче, «слабо» тощо.

Водночас у російській пропаганді йшло масове зомбування людей про те, що НАТО біля воріт, Захід нападає, Захід погрожує тощо. Ми зараз бачимо, що Європа не хотіла воювати і не готова була воювати. З великими труднощами вона змушує себе піднімати військові витрати. Їй це не подобалося. Європа була налаштована на мир. А з погляду Путіна — це слабкість. Ми зараз бачимо, як Європа вимушено прокидається, обтрушується. І можливо, якщо ми говоримо про цю коаліцію рішучих, то, можливо, вона думає про те, в усякому разі, багато джерел на Заході говорять про це, що пора б створювати НАТО 2.0. Але, на жаль (і, мабуть, це неминуче), це не буде вся Європа. Та Європа, яка ближча до Росії, і та Європа, яка має досвід конфлікту Другої світової війни, готова. Це Велика Британія, Франція, Польща, країни Балтії, країни північно-західної Європи. Вони ближчі до джерела загрози, тому вони готові і більше платити, і швидше згуртовуватися.

Повну версію інтерв'ю з Дмитром Орєшкіним слухайте на Radio NV

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV