Щорічне президентське звернення до Федеральних зборів (вища палата російського парламенту) – це велике російське політичне шоу, де можна мало дізнатись про стан держави, але багато – про настрої панівної еліти. Минулого тижня у своєму зверненні президент Володимир Путін виказав хвилювання Кремля щодо зростання масштабів народного невдоволення та спаду популярності лідера, який прийшов на посаду майже 20 років тому. Його заклики до того, що не варто марнувати час на зволікання з виконанням амбітних завдань були суттєво переглянуті, а велика увага до окремих соціальних проблем мала на меті відновити впевненість людей у добрих намірах їхнього верховного лідера. Путін не здійснив жодної очевидної спроби представити якусь послідовну ідеологію, що начебто би мала обґрунтовувати його правління, хоча один з його дрібних придворних, радник Кремля Владислав Сурков, по-творчому підійшов до цього питання за тиждень до президентських урочистостей. Більше того, у своїй промові російський президент лише коротко торкнувся питань міжнародної політики. Відтак було б вкрай пізнавально виокремити міжнародні теми, що мають велике значення для Москви, і які Путін навмисне уникнув.
На вершині цього списку «викинутого» – це, певна річ, затяжна криза у відносинах з Україною, найбільш важливого російського сусіда, якого Москва далеко від себе відштовхнула, анексувавши Крим 5 років тому, вторгнувшись та окупувавши Донбас, та продовживши вести «гібридну» агресивну кампанію проти Києва. Російська пропаганда без зупинки критикує українського президента Петра Порошенка, прагнучи підірвати його кампанію на прийдешніх виборах. І нехтуючи міжнародними протестами, російська влада продовжує утримувати 24 українських військових після морської сутички поблизу Керченської протоки, що відбулась у листопаді минулого року. Україна живе в умовах постійної загрози нової російської атаки, і мовчання Путіна стає усе більш зловісним у ситуації зі заблокованими переговорами та все більшим відходом міжнародної спільноти від питання стабілізації цієї тліючої війни.
Підозріло, та Путін нічого не сказав про потенційну співпрацю з США та Європою щодо вирішення глобальних і регіональних проблем, хоча і детально зупинився на крахові режиму контролю над озброєнням і ще раз похвалився своїми національними проектами з розробки «дивовижної зброї». І мимоволі відпускаючи явні улесливі коментарі президенту США Дональду Трампу («активні й талановиті люди»), Путін водночас розкритикував політичні еліти у Вашингтоні за «надзвичайну віру в свою винятковість і перевагу, тим самим нехтуючи великою образою Кремля за те, що його не сприймають як рівню у глобальних справах. Так, надто очевидним є те, що Москві немає чого запропонувати для вирішення північнокорейської проблеми, і Росія тихцем сподівається, що майбутня зустріч Трампа з лідером Північної Кореї Кім Чен Ином стане провалом. Росія також не має відношення до комплексної реорганізації торговельних режимів, за винятком підтримання картельної домовленості з Організацією країн-експортерів нафти (ОПЕК) щодо скорочення видобутку нафти, проти чого виступають США. Єдина криза, в якій Росія намагається представити себе стейкхолдером, розгортається у Венесуелі, але «принципова» підтримка режиму Ніколаса Мадуро радше шкодить, аніж іде на користь міжнародній репутації країни.
Путін згадав Сирію лише як навчальний полігон для російських офіцерських корпусів, уникаючи будь-якої згадки про тристоронню російсько-турецько-іранську вісь, сконструйовану для регулювання мутуючої війни. Кремль розуміє, що проголошена, але ілюзорна російська «перемога» у Сирії не викликає підтримки всередині Росії, та прагне приховати витрати на неї обіцянками нового фінансування для національних соціальних програм. Тим часом розбіжності між трьома «стратегічними партнерами» є очевидними попри весь цей дипломатичний камуфляж, тому замість капіталізувати такими важкими зусиллями досягнутий успіх, Кремлю слід задуматись щодо можливих ризиків нової ескалації ворожих настроїв. Російські сили в Сирії точно можуть стояти осторонь закипаючого протистояння між Туреччиною і курдами, та Росія наражається та вплутана в сутички між Ізраїлем та Іраном. Москва відчуває себе усе більш некомфортно у цій пастці.
Загроза тероризму була ще однією темою, відсутньою у монолозі Путіна, що привабив рекордну малу телеаудиторію, попри весь звичний пропагандистський хайп. Терористичні атаки не рідкість у Росії, особливо на Північному Кавказі, де перестрілки та облоги будинків трапляються щотижня, що більше не надто сильно цікавить телебачення. А що робить цю проблему по-особливому замовчуваною, так це минулорічна невдала операція російських спецслужб із отруєння колишнього шпигуна Сергія Скрипаля у Великобританії, де використали смертоносну нервово-паралітичну речовину – і це та поведінка, яка вочевидь відкриває для Росії перспективи отримати обвинувачення у спонсоруванні тероризму, так само як і нові санкції з боку Заходу.
Нарешті, говорячи виключно про внутрішні справи, Путін не торкнувся теми системної корупції. Вона набула гротескних форм на Північному Кавказі, як підкреслює недавній арешт Рауфа Арашукова прямо на засіданні Ради Федерації – у нього виявили багатства, накопичені його кланом. Згодом блогер Олексій Навчальний – лідер опозиції, який зробив боротьбу проти корупції своєю візитівкою – представив більше викриттів. Безсоромне хабарництво – головний фактор, який стоїть за зростаючим рівнем російської бідності, яку Путін намагається полегшити паліативними заходами, які тільки більше збагачуватимуть бюрократів. Кремль знову і знову береться за селективне покарання, та громадська думка все більше приймає подібні випадки як доказ всепоглинаючої корупції в уряді. Може, Путін і розуміє, що корупція серйозно зашкодила його владній системі та зменшила його здатність керувати, та у будь-якому разі не може переконати лояльні до нього еліти стримувати свої апетити.
Вся ця сума висловлених та упущених пріоритетів у промові Путіна демонструє, що в Кремлі зрозуміли: від дедалі глибших внутрішніх проблем не сховатись, підкреслюючи лише успіхи в зовнішній політиці. В той час як презентація суперракет як рішення для наростаючої кількості російських проблем – Путін не зміг стримати своїх амбіцій у цьому питанні – довіри не викликає. Проблема російського лідера не в тому, що він має зосередитись на речах, які би радше волів ігнорувати, а в тому, що ці тривожні соціальні проблеми не мають простого вирішення. Активні обіцянки можуть допомогти Путіну лише до певної міри. І якщо Кремль вирішить посилити репресії, аби придушити невдоволення, виникне потреба показати свою міць та відволікати увагу на щось ззовні.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Павла Баєва. Републікування повної версії тексту заборонене
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени