Це особливий жанр ганьби та співучасті у злочині, який надто часто плутають із дипломатією.
У 1978-му Лондон усміхався Ніколае Чаушеску, знаючи про катівні Секурітате.
У 1970-х ООН приймала делегації Пол Пота, за мовчазної згоди на мільйони убитих у Камбоджі.
У 1930-х Йоахім фон Ріббентроп підписував угоди в Парижі та Римі, готуючи план тотального знищення цілих народів.
У 1990-х Європа вела переговори зі Слободаном Мілошевичем, коли Сребрениця вже була закривавленою раною.
Нині ця галерея доповнилася новим кадром
Нині ця галерея доповнилася новим кадром — кривавої доріжки та параду почесної варти для архітектора Бучі, Маріуполя, Ізюма, тисяч катівень, масових розстрілів і депортацій.
Америка добровільно приєдналася до довгої черги тих, хто вважав, що можна тиснути руку кату, не вимастившись у його крові.
А якщо щиро, ці кадри викликають гнітюче відчуття безсилля, холодну ненависть і переконання в тому, що яким би не було майбутнє, мільйони людей у світі - не лише українці - не забудуть цього. І навіть коли підуть з життя ті, хто бачив це на власні очі, вони передадуть пам’ять про цю ганьбу своїм нащадкам — у культурі, міфах, колективній свідомості.
Стерти цю пляму може лише безумовне лідерство США у знищенні Росії — як держави, як ідеї, як джерела страт, катувань, розстріляних колон полонених, зґвалтованих дітей, спалених сіл і катівень, що смердять у кожному звільненому місті.
І, до речі, найочікуваніші багатьма слова — «перемир'я» чи «припинення вогню» — так і не прозвучали ані від Трампа, ані від Путіна.
Мабуть, було якось не з руки псувати святкову атмосферу червоної доріжки якимось жалюгідним натяком на кінець війни.
Текст опубліковано з дозволу автора