Якщо вірити російському дискусійному мейнстріму, РФ наразі напередодні зіткнення із Заходом або принаймні з його лідером — США. Ядерний ультиматум, оголошений Москвою Вашингтону — або ви приймаєте наші правила гри, або ми розмотлошуємо пакет ядерних угод, — став проголошенням готовності до конфронтації. І відтоді Кремль не втомлюється доводити, що не жартує. Фактично Володимир Путін пустив до гри свій останній козир, що здається нерозсудливістю.
Жоден лідер при здоровому глузді не позбавлятиме себе можливості тримати в рукаві найубивчіший аргумент. Не здобувши від Америки згоди прийняти ультиматум, Кремль має або здавати назад, а це втрата обличчя, або робити новий крок, демонструючи готовність виконати загрозу. А це вже вихід за межі відомої моделі холодної війни, яка в нинішній ситуації може здатися достатньо дружнім пікніком.
Спостерігачі здебільшого вважають, що кремлівський ультиматум, складений як невиконуваний,— лише шантаж, аби підвищити рівень ризиків і дістати від Заходу хоч якісь поступки. Власне, ідеться про блеф, який ніхто з російського боку не спробував навіть закамуфлювати. Але справа в тому, що Захід після такого знущального ультиматуму не згодиться із жодною із заявлених Кремлем вимог (хоча багато хто в Європі ще недавно був готовий до нормалізації відносин з Росією). І зрозуміло чому: це стане не тільки колективним приниженням ліберальної демократії, але й запрошенням до нових ультиматумів Кремля. А дрібні компроміси своєю чергою не можуть задовольнити Кремль — вони означають приниження. Як мінімум.
Якщо в Кремлі дійсно хтось вірив, що цей ультиматум призведе до примирення або збентежить західний табір, то це ознака неадекватного оцінювання ситуації. Насправді ми бачимо іншу відповідь: консолідацію Заходу на платформі стримування Росії. Кремль, явно захоплюючись своєю тактичною винахідливістю, затягнув себе в пастку. Надія на те, що Захід проковтне війну з Україною, виявилася наївністю. Спроба вийти з ізоляції через військову операцію в Сирії призвела до чергового загострення відносин. Тепер новий виток конфронтації з Заходом, щоб змусити його дружити "по‑нашому", загрожує реальним зіткненням, якого ніхто — і Кремль теж — не хоче. Отже, Москва загнала себе в кут і не може знайти вихід у межах свого бачення світу, а до нового бачення не готова.
Звісно, можливе й інше пояснення: Кремль і не сподівається на компроміс із Заходом, а своїм ультиматумом намагається здобути привід для нових образ і Веймарського синдрому. Не виключено, що ці два мотиви — надія на поступки і готовність постійно ображатися — переплітаються в кремлівській уяві. Якщо так, є підстави для похмурого передчуття щодо того, чим завершиться це "переплетення".
Можливий і логічніший мотив. Для Кремля важливіші не наслідки його "гамбіту" на міжнародній сцені, а можливість дістати мілітаристську легітимацію влади перед президентськими виборами. Кримнашистський синдром втратив консолідувальний вплив, а війна в Сирії ніколи не була фактором мобілізації. А тепер, коли підтримку населення немає чим купити, його потрібно вкинути у воєнний час, коли проблема рівня життя відійде на другий план і людей більше хвилюватиме виживання і безпека. Але справа в тому, що вже на останньому етапі існування СРСР військова легітимація влади почала себе вичерпувати. Проте сьогодні Кремлю особливо складно переконати суспільство, яке стало суспільством споживачів, і російську еліту, яка стала класом рантьє, відмовитися від своїх інтересів. В ім'я чого і кого?
Ми бачимо, як російське самодержавство потрапило в капкан. З одного боку, не може знайти інший спосіб виживання, крім повернення до мілітаризації. Однак, з іншого, може запропонувати лише імітаційну мілітаризацію, оскільки для реального переходу на воєнний час немає ні ресурсів, ні готовності суспільства в ньому жити.
До речі, навіть радянські лідери зважувалися на конфлікти з Америкою на периферії — в Африці, Латинській Америці та Азії. Але не в Європі. Сьогодні Кремль удався до загострення відносин із Заходом у Європі, перейшовши червону межу, яку не наважувалися перетнути радянські лідери. Це свідчить і про ступінь адекватності російської влади, і про ступінь її відчаю. Відступ буде для Росії демонстрацією слабкості, насамперед перед власною елітою, яка почала перейматися мілітаристською істерикою Кремля. Провокувати Захід і далі? Це стане кроком до чорної безодні.
Колонка опублікована в журналі Новое Время від 28 жовтня 2016 року. Републікування повної версії тексту заборонене