«Тема психологічної допомоги — не табу». Психотерапевт про реабілітацію українців, які пройшли через фронт — інтерв'ю

 — Читала про людей із «рефлексами війни», саме так вони і називаються, в лапках. Чи дійсно ці «рефлекси війни» настільки сильні і що це за рефлекси, що ці люди стають трошки особливими, коли повертаються звідти?

— Так, є такі рефлексії. Проблема в тому, що якщо людина переживає якийсь дуже сильний психотравматичний досвід, це не може забутися, це відображається на психіці, наприклад, в інтрузивних спогадах. Що таке інтрузивні спогади? Спогади, які є не тільки емоційно насичені, а й фізично насичені, тобто вони відчувають усе те, що відчували на фронті. Це дуже пов’язано з поганими снами, кошмарами, це пов’язано з нейробіологічними проблемами. Наприклад, частіше за все люди, які пережили сильний травматичний досвід на війні, не можуть нормалізувати своє життя, запобігають якійсь активності, вони не спілкуються з іншими людьми, бо інколи відчувають провину, інколи — просто таке емоційне оніміння, коли людина перестає щось відчувати. Здається, наче людина перестала жити, і вона починає думати, що життя закінчилося. І тоді близькі та психотерапія — це єдине, що може допомогти, але близькі - в першу чергу. Психотерапія — це вже вторинно, в першу чергу це мають зробити близькі люди.

— Тоді чим ми можемо допомогти, які слова підібрати? Або краще мовчати, посміхатися? Або краще взагалі не виявляти емоцій, чи допомогти цій людині навпаки, якось проявити свої емоції, може, їй стане легше?

— В першу чергу основною задачею буде безпека та дистанціювання від подразників, тобто менше теми про війну, менше про це говорити. Через деякий час людина, яка має посттравматичний розлад, може піти до психотерапевта та вирішувати цю проблему, але в рамках сім'ї це має бути максимально безпечне місце та дистанціювання від негативних тем, травматизованих спогадів, якихось негативних дій, які людина бачила. По-перше, це безпека та дистанціювання. По-друге, це залучення певних ресурсів. Багато людей, які приїхали з фронту, які травмовані або просто їх уже повернули додому, вони зараз не можуть нормалізувати своє життя. Любили раніше ходити читати книжки або ходити в кіно, зараз є можливість така, але вони зараз цього не роблять, якось наче ізолюються. В даному випадку треба залучати якомога більше ресурсів та проводити якомога більше часу з ними, тобто близькі мають акумулювати свій час та свою увагу стосовно людини, яка пережила травматичний досвід. Далі це психоедукація та нормалізація.

— Ви говорите, проводити більше часу з цією людиною. А якщо людина поводить себе доволі агресивно, якщо на якісь питання відповідає мало не якоюсь фізичною негативною дією, що з тим робити? Адже агресія та контроль над агресією з такими людьми — то велика проблема.

— Так, якщо є така дуже гостра реакція, таке буває, але насправді не так часто, як нам про це розповідають. Наприклад, близько семи або десяти відсотків людей, які мають таку психотравмуючу подію в минулому, мають посттравматичний розлад, вони мають таку агресію стосовно інших. Частіше за все цього немає, але якщо є, тоді вже треба звертатися за допомогою до психіатра та психотерапевта, наразі це не є проблемою, по-перше. По-друге, що є важливим, зараз у нас культура психічного здоров’я в Україні дуже розвинута і в нас уже немає такого табу. Це колись було, в радянські часи, що якщо до психолога пішов, то ти «ненормальний». Зараз люди розуміють важливість психологічної допомоги, тому рекомендуємо одразу звертатися за допомогою до психіатра та психотерапевта, вони зможуть нормалізувати стан, зробити так, що не буде якоїсь сильної агресії. Люди не хочуть бути агресивними, їх нервова система, психіка так реагує на подразники, тому що вона повинна виживати і вона шукає якийсь певний спосіб, щоби вижити. Агресія — це адаптивна реакція для них, інакше і бути не може. Тому дуже важливою частиною є психоедукація та нормалізація, що це значить? Що якщо людина відчуває гнів або провину, сором, треба нормалізувати ці симптоми, тобто сказати, що це є нормально. Бо більшість людей, військових, які повертаються, особливо травмовані, з якимись пораненнями, вони вважають, що недостатньо зробили або все було дарма, вони наче дарма прожили все життя. Тому треба нормалізувати та провести психоедукацію, тобто сказати, що ці симптоми є нормальними, для людини, яка вижила, це є нормально. Можна подивитися в інтернеті, яка статистика людей, які себе так почувають, це кожна друга людина, яка була в бойових діях. Проблемою ще є пошук роботи, більшість людей після такого травматичного досвіду не працюють, у них є соціальна інвалідизація, коли вони втрачають спроможність працювати. Треба допомогти, надати якусь роботу, яка допоможе нормалізувати темп життя, тому що якщо людина сидить вдома, то у неї немає іншого досвіду, вона починає регресувати, вона не відчуває себе потрібною. У людини з’являються додаткові проблеми, вона відчуває, наче викинута з цього життя і не може жити нормально, людина відчуває себе непотрібною, зайвою. А ще якщо людина агресивна, вона відчуває провину, звинувачує себе та оточуючих.

— Ще про замовчування емоцій давайте з вами поговоримо. Є такі правила війни, які дозволяють вижити нашій психіці, людській психіці; так от одне з перших правил — це «жодних емоцій». Коли дуже швидко тобі в бою треба реагувати на якісь штуки, ти просто вчишся вимикати емоції, ти на рівні інстинктів, мабуть, якихось рефлексів дієш. І коли ти повертаєшся до мирного життя, це правило залишається в тобі і, можливо, тому емоції або дуже вибухово висловлюються, про це ми з вами трохи поговорили, або не висловлюються взагалі і з боку здається, що людина замкнулася в собі.

— От коли людина не відчуває емоцій або не може їх проявити, це називається емоційне оніміння. Інколи це ще називається емоційна інгібіція, знайти сили та мобілізуватися. Але якщо їх велика кількість, нервова система дає такий збій, тобто вона втрачає чутливість задля того, аби людина могла вижити. Тому, наприклад, якщо ми потрапляємо в аварію або якийсь сильний конфлікт, ми пам’ятаємо все наче уривками, ми не пам’ятаємо все як було, у нас немає цілісного наративу. Тому люди, які пережили такий травматичний досвід, не можуть пам’ятати все, вони уникають цих спогадів; а через високий рівень цих гормонів вони не можуть заспокоїтися, тобто організм постійно знаходиться в режимі готовності. Він постійно готовий, тому що взагалі нервова система людини не призначена для того, щоби люди вбивали одне одного. Еволюція не була готова до того, що людина розумна буде вести бій і падатимуть снаряди, це не є нормально для людини. Тому мозок вважає, що коїться щось дуже катастрофічне і треба постійно бути уважним, треба постійно бути на сторожі. Мозок постійно знаходиться в цьому стані, він постійно має такий гіпертонус, немає місця для почуттів, тому що почуття впливають на наші рефлекси. Тоді ми починаємо думати, починаємо якось приймати якісь рішення, це не є конструктивно для біологічного виду, для людини, яка має вижити. Тому так і коїться, людина може мати емоційне оніміння, але з цим не тяжко працювати, особливо в психотерапії, когнітивно-поведінкова терапія, травмофокусована когнітивно-поведінкова терапія — це № 1 серед усіх протоколів лікування ПТСР. Це є дуже ефективно і доказово.

— Ще одне з правил війни, про яке я прочитала: нікому і нічого не довіряти. Так, у тебе є побратими, ті люди, які поруч із тобою ведуть війну, відвойовують зараз українські території; і такі люди насправді стають воїнам набагато дорожчими, якщо можна так сказати, аніж дружина, яка залишилася вдома, або друзі, які були до війни. Тому цим людям може здатися, що людина, яка повернулася з активних бойових дій, ніби відсторонилася від них, віддалилася. Але, мабуть, ми маємо розуміти, що цінності у людини змінилися, змінилися пріоритети, і це тривалий шлях, вийти з того стану. Скільки треба часу для того, щоби провести таку домашню терапію, поки що без фахівця, якщо вдасться це зробити?

— Для цього достатньо декількох тижнів, якщо це буде з розумінням, з терпінням, людина дуже швидко інтегрується. Людина — дуже адаптивна і дуже швидко встане на ноги, якщо буде відчувати терпіння від своїх близьких, це основне. Тут ще такий момент, що одинак, самому бути, але це не працює, тому що нервова система і взагалі психіка людини, мозок людини є люблячий, він прагне контакту, тому треба якомога більше спілкуватися. І якщо людина переживає травматичний досвід та не хоче спілкуватися, ми завжди можемо домовитися, запитати: скажи, який формат комунікації тобі більше підходить? Скажи, скільки разів на день я можу до тебе підійти? Скажи, як би ти хотів себе відчувати поруч зі мною? Скажи, що я можу зробити, щоби ти мене почув? Можна навіть запитати: скажи, як би ти повівся щодо мене, якби я була у схожому для тебе стані, як би ти хотів, щоб я тебе почула? Тобто мати постійний контакт, тоді людина не відчуває себе покинутою, вона відчуває, що вона є в сім'ї, це дуже-дуже важливо. Проблема більше, коли в людини немає сім'ї. Якщо так, тоді тут уже першочерговою є психотерапія, тоді вже до когнітивно-поведінкової психотерапії, вона короткострокова та дуже ефективна. І в післявійськовий час завжди відкриваються центри когнітивно-поведінкової терапії, наприклад, у Києві відкривали декілька таких центрів і там безкоштовно всім, хто був учасником бойових дій, проводилася гарна висококваліфікована психотерапія, травмофокусована. Тому з цим проблем не буде, все, що стосується психотерапії та допомоги людям, які пережили втрату, я та інші психотерапевти, ми цим займаємося, ми зараз будемо організовувати ще більше пунктів прийому, тож не буде такої проблеми, всі зможуть звертатися за допомогою.

— Головне, щоби слухачі розуміли, що такі центри є і для тих військових, які побували в активній зоні бойових дій, вони обов’язково є і вони безкоштовні. А почуття провини або синдром провини того, хто вижив, так ще його називають, ви про це трохи говорили, що з ним робити, як із ним діяти? Людина повертається, вона лежить у шпиталі, ніби поранення несерйозне, вона весь час думає: чому я вижив, а мій друг загинув? Чому мій друг на передовій, а я зараз тут відлежуюся у шпиталі? Як пояснити, що він важливий тут і зараз і зможе зробити щось надважливе для загальної перемоги?

— По-перше, треба зрозуміти, що мертвий солдат, мертва людина — це не є допомога Україні, Україні є допомога тоді, коли ти живий. Якщо ти вижив і ти у шпиталі, неважливо, які у тебе, навіть якщо якесь незначне поранення, це означає, що ти вижив і ти потрібен цій країні. Тому що наша країна, наша народність у першу чергу складається з людей. Розумієте, це проблема не просто клаптика землі, це проблема культури, проблема саме людей, саме народу. Зараз він тримається разом, він є чутливим до цього, треба зрозуміти, що ти є маленькою частиною чогось дуже великого, народу, і якщо ти вижив, ти дуже допоміг Україні. Це дуже добре, що ти живий, бо людина, яка мертва, вона вже нічим не може зарадити, і їй нічим не зарадити. Ось ти приїхав із гарячої точки, потрапив до шпиталю, а потім на кілька тижнів ти в мирне місто приїхав, ти просто ходиш, десь їси і п'єш каву, то ти вже допомагаєш країні, бо ти платиш податок. Цей податок іде, щоби людина могла на фронті за щось, чимось воювати. Всі наші дії направлені на те, щоби допомогти нашій армії і нашій країні. Тому що би ви не робили, найголовніше: ви маєте бути живим, бажано бути дуже міцним психічно та здоровим і допомагати іншим. І навіть якщо ви просто піклуєтеся про себе та свою сім'ю, ви піклуєтеся про Україну, ви піклуєтеся про її маленьку частинку. Бо вся наша народність складається з невеликих груп, таких як сім'я. Тому чим більше ми будемо прагнути до того, щоби бути здоровими та плекати це здоров’я, мати гарні стосунки зі своїми близькими, тим більше у нас шансів, що країна відновиться. Дуже важливо розуміти людям, які не воювали або воювали і їх поранили, вони швидко повернулися додому: сам факт того, що ви живий — це вже дуже важливо. І пам’ятайте, що якщо всі будуть іти воювати постійно, то не залишиться жодної людини, яка би не бачила смерті, а для культури, для народу це не дуже добре, мають бути люди, які цього не бачили. А ті люди, які це бачили, мають відновитися, відновлювати своє життя, інакше це просто буде травматичний досвід і втрата розуміння, навіщо це все. А ми точно знаємо, заради чого воюємо, тому що орки не розуміют, заради чого вони вмирають, вони просто вмирають як мародери, це насильницька смерть ні за що. Ми розуміємо, за що ми боремося і ми розуміємо, заради чого ми живемо. Тому я хочу сказати людям, які відчувають провину, що відчувати провину — це окей, ми її всі відчували, я відчував на якомусь етапі, це нормально. Але зрозумійте, що допоки ви відчуваєте провину, ви не допомагаєте нікому, ви не можете зробити свою роботу, ви менш продуктивний, та наче трохи знецінюєте роботу тих людей, які прагнуть захищати вас. Вони роблять усе можливе, щоби ви могли вилікуватися, все можливе, щоби ви могли спокійно засинати. Допоможіть іншим хоча би тим, що ви будете здоровими. Це дуже важливо, інакше у нас не залишиться українців, які би не бачили війну, це не є дуже добре для України загалом.