ППО на межі. Що відбувається, коли в небі 500 шахедів

Ось чому наявність стратегії настільки важлива: вона дозволяє планувати, а потім забезпечувати своєчасне виробництво необхідної кількості таких систем.

Вплив стратегії

Коли країна веде війну, ключовим підсумком наявності стратегії є доступність озброєнь. На цьому етапі може здатися, що те, що я називаю «каталогом озброєнь для закупівель» — звична практика оцінювання військово-повітряних сил і систем ППО виключно за переліком наявного озброєння — має вирішальне значення. Проблема в тому, що такі списки не пояснюють масу супутніх аспектів. Один із них — діапазон («конверт») ураження.

Якщо надто спростити, то в контексті повітряної війни діапазон ураження — це обсяг повітряного простору, в межах якого відповідна система може ефективно вражати цілі. Це також одна з тих сфер, де спостерігається найбільша розбіжність між тим, як на озброєння дивляться «цивільні» (куди я включаю і багатьох професійних Експертів — людей, які консультують політичних керівників), і тим, як його сприймають представники збройних сил.

Щоб проілюструвати це… ось F-16AM ВПС України — і саме так його бачить більшість людей:

Громадськість: «Вау, летить якийсь винищувач!»

Академіки: «Ми до пуття не розуміємо, який вигляд має F-16, але начебто Україна отримала американські винищувачі-бомбардувальники F-16».

Експерти: «Ці F-16 зроблять українську ППО набагато ефективнішою, ніж старі МіГ-29 і Су-27… але причини настільки технічно складні, що звичайною мовою їх не пояснити».

Для «авіаційних фанатів», моделістів і всіх, хто цікавиться технікою, ця фотографія «розповідає зовсім іншу історію»:

Авіаційні ентузіасти, а також військові професіонали (принаймні ті, хто вміє ідентифікувати літаки; це не означає «всі військові»): «Вау! Дивіться, український F-16!»

Або: «Зверніть увагу — чотири пускові напрямні порожні, а дві AIM-9M ще на місці — отже, літак повертається з бойового вильоту!»

Або: «Ні-ні, це не бомби, а підвісні паливні баки: ємності з додатковим паливом, які можна скинути в польоті…»

Навпаки, гранично все спрощуючи, офіцери, відповідальні за польоти, командування та управління операціями ППО ПС ЗСУ — по-простому, «льотчики і наземні контролери» — зазвичай повністю ігнорують такі фотографії. Замість цього, коли вони «думають» F-16AM, вони уявляють собі приблизно таке:

Причина, через яку пілотів і наземних контролерів під час навчання привчають мислити саме у такий спосіб, полягає в діапазонах/зонах ураження бортової радіолокаційної станції та системи управління вогнем літака, а також його озброєння. Теоретично зона ураження радара APG-66(V)2A — у певних режимах роботи — величезна: вона простягається приблизно на 150×150 км (я навмисно спрощую пояснення, не заглиблюючись у режими роботи радіолокатора та інші деталі). Теоретично, якщо накласти цю зону на карту України, це матиме приблизно такий вигляд:

Тепер, якщо розмістити чотири таких «символи F-16» поруч один з одним, може здатися, що ви «накриваєте карту України на всю ширину». Чесно кажучи, навіть багато професійних експертів схильні вважати саме так. Часом це призводить до появи «наукових» досліджень з разюче безглуздими висновками. Наприклад, десь у 1980-х у ВПС США хтось підрахував, що F-15 настільки перевершує сучасні тоді радянські винищувачі, що співвідношення втрат становило б приблизно 700:1 (тобто один F-15 був би збитий за кожні 700+ знищених радянських/варшавсько-договірних літаків). Ознайомившись із цим дослідженням, один із зацікавлених генералів різко відреагував, заявивши, що, якщо слідувати такій логіці, ВПС США знадобилося б лише два (цифрами: 2) F-15, щоб виграти війну проти країн Варшавського договору в Європі, і саме тому, підсумував він, це дослідження абсурдне.

Не дивно, що те дослідження швидко сховали куди подалі і забули. Більшу частину 1980-х ВПС США тримали в (Західній) Німеччині ціле авіакрило (48+ літаків) F-15, велику ескадрилью (20+) в Нідерландах і планували в разі війни перекинути зі США ще 3−4 «крила» F-15… і все це на додачу до безлічі інших американських і союзних літаків.

Причина в тому, що величезні зони ураження радарів і/або збройових систем — це насамперед теорія. Вони не означають автоматично, що «в межах цих 150×150 км F-16 знищить усе, що потрапить йому назустріч». Тим більше вони не означають, що «стіна з чотирьох F-16 змете все на своєму шляху по всій ширині України». І вже найменше це означає, що 4, 8 або навіть 12 F-16 буде достатньо, щоб цілодобово, 24/7, захищати український повітряний простір.

Причин для цього безліч. Почнімо з «азів»:

1) Бойові літаки — навіть такі «прості», як F-16 — являють собою надскладні машини, що вимагають величезного обсягу обслуговування. Навіть за ідеально організованої матеріально-технічної підтримки вони майже ніколи не бувають на 100% готові до бойових вильотів.

2) Тим паче вони не бувають готові «в будь-який момент» та/або «на першу вимогу»: у середньому одна година польоту вимагає приблизно 3−4 годин техобслуговування (і обходиться мінімум у €20 000). У кращому разі, якщо винищувач у хорошому стані, достатньо «швидкої перевірки» і приблизно 30 хвилин на озброєння і дозаправку — тоді його можна підняти в повітря 3−4, іноді навіть 5 разів на день. Але після цього він проведе на землі майже весь наступний день (якщо не довше). І що інтенсивніша льотна експлуатація, то більше обслуговування потрібно.

3) З урахуванням того, що F-16AM, передані Україні, мають вік 30−40 років і вже серйозно зношені, цілком очікувано, що коефіцієнт повної боєготовності таких літаків у ПС ЗСУ становить зазвичай десь 50−60% (а деколи й нижче). Тобто якщо, скажімо, в Україні є 30 таких машин, у середньому лише близько 15 реально доступні для польотів.

4) З причин, про які я розповім далі, вкрай рідко буває так, щоб усі ці «в середньому 15 доступних» літаків піднімалися в повітря одночасно.

5) Навіть із підвісними паливними баками винищувачі можуть перебувати в повітрі лише обмежений час (для F-16 або Mirage 2000 — це приблизно 45−70 хвилин). У небі немає «заправок», і сісти вони можуть далеко не «в будь-якому місці і в будь-який час». Тому практично відразу після набору висоти пілоти і наземні диспетчери починають вираховувати залишок палива — як мінімум до найближчої відповідної смуги, на яку літак зможе безпечно приземлитися.

6) Діапазон ураження ракети «повітря-повітря» AIM-120C значно менший, ніж зона виявлення радара APG-66.

7) Максимум (і це важливо: у реальному житті немає «читів» (нечесних трюків і штучних переваг) і «нескінченних боєприпасів», як у відеоіграх) один F-16 може нести тільки:

— чотири AIM-120C і дві AIM-9M,

— або дві AIM-120C і чотири AIM-9M,

— або нуль AIM-120C і шість AIM-9M.

8) AIM-120C — дорожча, важча, технічно складніша і чутливіша до умов обігу ракета, ніж AIM-9M.

9) AIM-9M — дешевша, легша і простіша в експлуатації та бойовому застосуванні, ніж AIM-120C.

10) Пункти 8 і 9 важливі, тому що більш легке озброєння = економія палива. Економія палива = збільшення тривалості польоту літака, тобто збільшення тривалості присутності авіації в повітрі (див. мої зауваження щодо цього в Частині 1).

11) 10-й пункт має додаткове значення, оскільки в операціях ППО що довше літак може залишатися в повітрі, то краще: що довше він здатний перебувати в зоні чергування (по суті - виконувати кругове патрулювання в заздалегідь обраній точці й чекати на наближення цілей), то більше в нього можливостей збивати крилаті ракети та/або ударні безпілотники.

12) І нарешті: хоча їх часто підносять — і нерідко сприймають — як такі собі «диво-ракети, що вражають ціль одним пуском», навіть найсучасніші ракети класу «повітря-повітря» мають доволі низьку ймовірність ураження цілі. Ця статистика заснована на реальному бойовому застосуванні. Для AIM-120C вона становить близько 45% (за деякими оцінками — навіть нижче, до 30%). Для AIM-9M вона лише трохи вища — десь 50%.

Це означає, що за статистикою для одного ураження може знадобитися до трьох AIM-120C або приблизно дві AIM-9M.

Висновок: через усі можливі недоліки української системи ППО більшість вильотів F-16 ЗС ЗСУ припадає на задачі протиповітряної оборони: перехоплення крилатих ракет і ударних дронів — цілей, що не ведуть вогонь у відповідь, а тому простіше та й дешевше знищуються старими (їм уже по 30−40-років) AIM-9M Sidewinder.

AIM-9M також легший за AIM-120, а менша маса означає економію палива, що збільшує тривалість польоту. Тому в більшості випадків F-16 ПС ЗСУ озброєні лише шістьма AIM-9M.

Відповідно, українські F-16AM оснащують двома (або чотирма) AIM-120C тільки тоді, коли існує реальна ймовірність зустрічі з російськими літаками — тобто під час роботи поблизу лінії фронту. Нарешті, той факт, що якийсь F-16AM ЗС ЗСУ сфотографовано, як він повертається на базу з чотирма порожніми пусковими напрямними і лише двома AIM-9M, що залишилися, може, але зовсім не обов’язково означає, що він збив чотири ударні БПЛА або крилаті ракети. Статистично куди ймовірніше, що для ураження 2−3 цілей він витратив чотири ракети.

…і ось тут починається найцікавіше.

Ігри з цифрами

Насправді вирішальним фактором є те, що повністю ігнорують публікації, засновані лише на «каталогах для продажу» техніки. Це розрахунок, що включає приблизно таке:

— кількість доступних систем, плюс

 — Відповідна кількість наявних боєприпасів (наприклад, ракет «повітря-повітря» на доступних літаках), плюс

— Забезпечення їхньої повної боєготовності (FMC), плюс

— їхній діапазон ураження, плюс

— ймовірність ураження ними цілі, плюс

— наявність усього цього в потрібному місці і в потрібний момент.

Одне лише обговорення цих параметрів одразу дає змогу зрозуміти, чому ПС ЗСУ ніколи не піднімають у повітря всі свої справні F-16 (і Mirage 2000) одночасно, а також, чому навіть збільшення їхньої кількості не розв’язало б усіх проблем ППО, і чому F-16 (і Mirage 2000) найефективніші тільки спільно з іншими засобами ППО.

Скажімо, Росія атакує Україну потоком із 500 ударних БПЛА «Герань» (шахедів), що випускаються протягом п’яти годин (і це — без урахування балістичних і крилатих ракет, які зараз зазвичай застосовуються паралельно). Це означає, що в середньому 100 БПЛА «Герань» входять в український повітряний простір щогодини. Ці 100 безпілотників ідуть за різними маршрутами, унеможливлюючи масове знищення їх за допомогою F-16 групами, одну за одною, в короткі проміжки часу.

Щоразу, коли F-16 хоче перехопити «наступний» БПЛА, йому доводиться змінити позицію: перелетіти в іншу точку, «засікти» мету, атакувати — все це відбирає час і витрачає пальне.

Тому вкрай рідко буває так, що — навіть працюючи в умовах «насиченого цілями середовища» — українські F-16 збивають по 6−8 об'єктів за виліт. У більшості випадків вони знищують 2−3, максимум 4 «Герані» або інші цілі.

(І саме тому ПС ЗСУ були так задоволені, коли один із пілотів F-16 кілька місяців тому зумів збити 5 або 6 цілей за один бойовий виліт)

Інша частина розрахунку досить проста. За умови, що все працює, кожен літак перебуває в стані повної боєготовності, а все його озброєння залишається справним упродовж усього вильоту, чотири F-16, озброєні загалом 24 ракетами, з найбільшою вірогідністю зможуть збити від 8 до (у кращому разі) 16 ударних БПЛА.

Якщо підняти в повітря, скажімо, «всі п’ятнадцять машин, які зазвичай доступні», і за умови, що у всіх справно працюють радари, системи управління вогнем, засоби зв’язку, гідравліка, двигуни та озброєння, то загальний результат зросте до 30−60 збитих ударних БПЛА.

Але тоді виникає питання:

— хто буде перехоплювати і збивати 440−470 «Гераней», що залишилися, які опиняться в українському повітряному просторі протягом наступних 4−4,5 годин?

— хто поставить 30−60 нових AIM-9M, витрачених лише за одну таку операцію?

— і якщо всі 15 доступних F-16 підняті одночасно, то хто чергуватиме у складі сил негайного реагування (QRA) на випадок необхідності перехопити російський бойовий літак — наприклад, за допомогою AIM-120?

Саме тому навіть «теоретична» зона ураження F-16 має сприйматися лише умовно: ПС ЗСУ вкрай рідко піднімають усі F-16 разом, а сама Україна не може спиратися виключно на F-16 і Mirage 2000 для захисту повітряного простору. Ці машини працюють тільки як частина ширшої схеми спільно з іншими засобами ППО — перш за все — наземними зенітними системами. На цьому етапі картина стає набагато складнішою, і можна переходити до обговорення того, як влаштована інтегрована система протиповітряної оборони.

Цибулина

В ідеалі інтегрована система ППО має бути організована так, щоб містити оптимальне поєднання комунікаційних систем, активних і пасивних сенсорів, засобів радіоелектронної розвідки (ESM), включно із системами РЕБ, а потім — так звану багатоешелоновану оборону.

Кожен із цих елементів однаково важливий. Але «найефектніша» частина будь-якої інтегрованої ППО — це саме її багатоешелонована оборона.

Ідея багатоешелонованого захисту була розроблена під час Другої світової війни. Його будову найкраще порівняти з цибулиною: щоб дістатися до центру, потрібно пройти через зовнішній шар, потім наступний, і ще один, а потім ще один. Багаторівнева ППО працює точно за тим самим принципом. «Найкомпактнішим» і водночас найкращим прикладом такого підходу тривалий час слугували авіаносні ударні групи (CVBG) ВМС США — приблизно з 1945 до 2005 року. Уявіть собі цибулину: спочатку зовнішній шар, потім наступний, потім ще один… Саме так влаштована багатоешелонована оборона. Нижче наведено схему багаторівневої системи ППО типової авіаносної ударної групи ВМС США 1980-х років.

Зазвичай (хоча далеко не завжди) така авіаносна ударна група (CVBG) включала:

1−2 авіаносці (кожен — з 4−6 літаками ДРЛО E-2C, 24 винищувачами-перехоплювачами F-14 і 4−6 літаками радіоелектронної боротьби EA-6B);

2−4 ракетних крейсери (оснащені засобами далекобійної ППО);

2−4 ракетних есмінці (спеціалізованих на боротьбі з підводними човнами)

2−4 ракетних фрегати (призначені для завдань ППО і протичовнової оборони);

1−2 атомних багатоцільових підводних човнів (що несуть крилаті ракети Tomahawk, протикорабельні Harpoon тощо).

Звісно, у більш ранні роки все було дещо простіше (наприклад, перші літаки дальнього радіолокаційного дозору з’явилися лише в 1950-х, а перші корабельні літаки РЕБ — у 1960-х). Однак до 1980-х років — за винятком підводних човнів — всі ці кораблі і літаки E-2C вже були оснащені ранніми системами обміну даними і могли передавати один одному радарну інформацію. Ба більше, ракетні крейсери класу Ticonderoga/CG-47 мали можливість кооперативного наведення, тобто могли здійснювати наведення зенітних ракет, запущених іншими кораблями групи.

Відповідно, будь-який авіаудар по авіаносцю — чи то із застосуванням бомб, що вільно падають, керованих боєприпасів або протикорабельних ракет, чи то із застосуванням протикорабельних ракет, — повинен був:

— Спочатку виявити сам авіаносець (звучить «легко», але у відкритому морі це набагато складніше завдання, ніж може здатися на перший погляд), щоб зрозуміти, куди летіти і звідки атакувати;

— Постаратися уникнути або щонайменше відтермінувати виявлення літаками ДРЛО E-2 Hawkeye AWACS (ДРЛО);

— Потім спробувати ухилитися від перехоплення F-14 або пережити бій з ними;

— І все це — під потужним впливом радіоелектронного пригнічення з боку EA-6B;

— Потім потрібно ухилитися або відстрочити виявлення корабельними радарами;

— Одночасно долати електронні контрзаходи, що застосовуються кораблями;

— Пережити атаки далекобійних ЗРК, що запускаються крейсерами.

Після цього — витримати вогонь корабельних систем ближньої оборони (або інших засобів ППО малої дальності) на кораблях супроводу.

І, нарешті, вижити під вогнем систем ближньої оборони власне авіаносця.

(Очевидно, з урахуванням присутності атомних підводних човнів і фрегатів, есмінців і крейсерів з вертолітними підрозділами, ситуація була аналогічною і для будь-яких атак з поверхні або під водою).

Хоча ця концепція інтегрованої системи ППО (IADS) жодного разу не була серйозно перевірена в бою після 1945 року (за винятком окремих масштабних навчань), її ефективність визнали настільки високою, що вона стала еталоном, якому досі прагне відповідати практично кожна серйозна система ППО. Настільки, що її аналоги можна побачити не тільки у ВМС США і низки інших флотів світу, а й у національних системах ППО цілих держав. Найвідоміші приклади — Індія, Іран, Ізраїль, Росія та Україна. Наприклад, якщо говорити про Росію:

 — замініть E-2C на A-50, F-14 — на МіГ-31 і Су-35С, ракетні крейсери з далекобійними ЗРК — на С-300 і С-400, кораблі із ЗРК середньої дальності — на «Бук» М2/М3. А роль корабельних систем ближнього рубежу (CIWS) виконують «Тори», «Оса-АКМ» і «Панцирі»;

якщо говорити про Україну:

 — прямих аналогів E-2C немає; але замініть F-14 на Су-27, F-16, Mirage 2000 і МіГ-29; крейсери з далекобійними ЗРК — на Patriot, SAMP/T і С-300; кораблі із ЗУР середньої дальності — на «Бук» М1, NASAMS/Spada/Aspide/Sparrow/HAWK. У ролі ж CIWS сьогодні виступає різношерстий набір ЗРК малої дальності і зенітної артилерії.

Цього року ми спостерігали роботу всіх цих систем, включно з інтегрованими ППО Ірану та Ізраїлю, а також Індії та Пакистану. Найефективнішою виявилася індійська ППО. В її випадку: замініть E-2C на A-50 і Netra, F-14 — на Rafale і Су-30МКI, крейсери з далекобійними ЗРК — на С-400 і Barak-8/MR-SAM. Замість крейсерів і фрегатів із більш короткодіючими ЗРК — системи Akashi’s і Pechora-2s; а система ближньої дії (CIWS/SHORAD) представлена такими комплексами, як «Оса-АКМ», Spyder, Samar, а також переносними зенітними ракетними комплексами та зенітними гарматами Bofors і ZU-23.

І при цьому не варто забувати про супутники-розвідники, наземні радари загоризонтного виявлення, всі далекобійні, оглядові та раннього попередження радіолокаційні станції, засоби радіоелектронної розвідки та радіоелектронної боротьби, а також про безпілотні або літакові системи розвідки. У цьому і полягає суть інтегрованої протиповітряної оборони.

Переклад NV

Текст публікується з дозволу автора

Вперше надруковано на substack.com