Десять років тому я розмовляв з абхазькими журналістами про те, що відбувається в Батумі. «Знаємо, – відповідали мені, – там багато будують». Потім відводили очі на всі боки, де нічого не будували. Грузія ще на початку реформ ставила два завдання – створити нову країну і переконати сепаратистів, що ця країна – спільна.
На пострадянському просторі всі сепаратистські конфлікти мали одну мету – відколоти території, щоб неугодні Кремлю влади нових країн поставити перед вибором: або незалежність від Росії, але з втратою частини країни, або бути в «дружній родині», перебуваючи в стані вічного шантажу кремлівських сепаратистів. Після «перемоги» вони вже мало цікавили Кремль. Для московських політтехнологів було важливіше водити за ніс неугодні владі Грузії, Азербайджану, Молдови, а тепер і України. У них залишався вибір з двох варіантів – відвойовувати своє право на збереження конституційної цілісності, що при військовому розкладі майже неможливо, або створювати умови, за яких сепаратисти, а точніше, утримуване ними населення, буде із заздрістю спостерігати за розвитком недавньої спільної батьківщини, – пише Олег Панфілов для Крим.реалії.
Якщо враховувати, що кожен сепаратистський конфлікт – штучний, народжений в кремлівських і вчених кабінетах, академічні інститути були не стільки дослідні, скільки імперські. Інститут сходознавства, наприклад, був і залишається аналітичним центром, в якому обґрунтовувалася імперська політика в різних регіонах Сходу – як там населення ставиться до дружби з «великою Росією» (раніше з «інтернаціональним СРСР»), що буде, якщо відразу ввести війська, чи провести кілька операцій, як в Афганістані, а ввести війська потім, багато і надовго. В Інституті Азії і Африки при МДУ, розпліднику «штірлиців», готували перекладачів і «знавців» різних культур і народів. Приблизно так само в наукових установах готували обгрунтування сепаратизму в Абхазії, «Південній Осетії», Придністров'ї та Карабасі, прораховувалася реакція населення, підбиралися образливі визначення неможливості спільного співжиття грузин і абхазів, вірмен і азербайджанців, осетин і грузин, які жили до того по кілька століть разом.
Москва постійно підігрівала рівень ненависті – коли грошима, коли матеріальними благами
Радянська, а після розпаду СРСР і російська пропаганда, зробила головну справу – посварила всіх, кого треба було посварити. На всіх телеканалах «експерти» і «аналітики» говорили про те, як задихалася давня і велика абхазька культура в лещатах Грузії, як страшно було подумати, щоб етнічні росіяни і українці раптом відразу виявилися б не в Молдавській РСР, а в Румунії, що вірмен і азербайджанців абсолютно нічого не пов'язує. До «центральних» телеканалів свій внесок додавали місцеві, розповідаючи про молдавський або грузинський «фашизм», показуючи вміло змонтовані фільми з військової хроніки. Москва постійно підігрівала рівень ненависті – коли грошима, коли матеріальними благами, – аби в Абхазії або Придністров'ї і далі ненавиділи недавніх сусідів і родичів.
Минуло кілька десятків років і, як це часто буває з «допомогою» росіян, вона виявилася не тією, про яку говорили на початку 1990-х: абхазька мова так і залишилася нікому не потрібна, а південноосетинська культура як була вигадкою, такою й залишається досі. Навіть в російській Північній Осетії-Аланії осетинська мова перестала бути офіційною мовою, на ній виходить одна-єдина газета, і то не кожен день, по телебаченню і радіо говорять в основному російською. Єдина ознака культури – етнографія, збережені вченими знання про осетинські пісні, танці і перекази. У повсякденному житті жителі «Південної Осетії» і Абхазії, Придністров'я, «ДНР» і «ЛНР» – все ті ж росіяни з культурою і мовою від «русского мира».
За останні кілька років пострадянський простір зіткнувся з новою хвилею сепаратизму – в українському Криму і на Донбасі. І якщо кримський сепаратизм спочатку був окупаційним – через чисельну перевагу представників «русского мира», то в регіонах Донбасу він став мімікрувати: люди з українськими прізвищами раптом ставали «росіянами» і ні за що не хотіли визнавати своє українське походження. Те ж саме склалося і в Абхазії, коли абхазами здебільшого став не народ, що говорить мовою «апсуа», а грузини-мегрели, які на початку сепаратистської хвилі зрозуміли, що «абхазами» бути вигідніше – можна отримати посаду або пільги. Склалася досить дивна ситуація: донбаські росіяни «коваленки» або «матвієнки» воюють проти українських «коваленків» або «матвієнків». Як і тбіліські грузини Кварацхелія не можуть усвідомити, як з'явилися абхази з таким же мегрельським прізвищем.
Все це –лише підгрунтя і технологія сепаратизму, страшніше було усвідомити те, що прихильників «незалежності» і «суверенітету» жорстоко обдурили. Що Кремлю не потрібен був розвиток економіки Придністров'я або «Південної Осетії», що важливіше там мати російські війська, а не російські інвестиції. У Кремлі швидко зрозуміли, що міжнародного визнання пострадянського сепаратизму чекати не доводиться, що за гроші можна переконати Сирію або Венесуелу визнати «незалежність Абхазії і «Південної Осетії», але в реальності це зовсім нічого в міжнародній геополітиці не змінює – Дамаск і Каракас перебувають у схожій з Сухумі і Цхінвалі ситуації.
Різною мірою і Кишинів, і Тбілісі діяли однаково – від економічної блокади до переговорів і пропозицій знаходити точки дотику. Головне – що ні Молдова, ні Грузія не піддалися спокусам з боку Кремля визнати відшматовані території, і зроблено це було з однієї причини – сепаратизм був штучним, а значить, серйозних приводів для відділення не було, і немає. Тепер же необхідно шукати приводи, щоб економічне і геополітичне ослаблення Росії стало причиною для усвідомлення сепаратистами безглуздості свого безвихідного становища. Тільки дві країни намагалися шукати ці «точки дотику» – Молдова і Грузія.
Молдові не пощастило – майже дев'ять років, з 2001 до 2010 року, країною керував лідер молдавських комуністів Володимир Воронін, який хоч і не визнавав Придністров'я самостійною республікою, але нічого не робив, щоб зблизити позиції сепаратистів і центральної влади. При ньому були відкриті кордони, і сепаратисти вільно в'їжджали на своїх автомобілях з придністровськими номерами вглиб Молдови, КДБ Придністров'я у відповідь чітко контролював в'їзд молдаван до себе. Кишинів навіть віддав на відкуп сепаратистам митну службу, але до шуканого результату це не призвело, а призвело до більшої криміналізації сепаратистів. Слабкість внутрішньої політики молдавських комуністів стала причиною не тільки ослаблення позиції Кишинева, але і втратою часу, коли сепаратисти цілком обгрунтовано вважали, що їх економічний потенціал вище, ніж у правобережній Молдові. Але це не означає, що сепаратисти не користувалися благами, які Кишинів їм пропонував, зокрема й зближення з ненависною Румунією, через яку вони воювали на початку 1990-х років, а тепер за румунськими паспортамии їздять до країн ЄС.
Свою позицію керівник кишинівського бюро румунської служби Радіо Свобода Василіє Ботнару визначає так: «Молдавські володарі швидше випустили з рук віжки, ніж рулювали. Право на експорт до Євросоюзу віддали без умов пристібання до національного бюджету. Незабаром набуде чинності договір про право користуватися якимись «нейтральними» номерними знаками, що видаються на території сепаратистів, але нібито філіями офіційних молдовських структур – це дасть право виїжджати в Європу на придністровських авто. «Соціалка» менш приваблива в Молдові бо придністровські пенсії, тарифи субсидовані Росією. Мабуть, єдина морквина – це румунський паспорт з похідними можливостями тимчасового працевлаштування та свободи пересування по ЄС. Ступінь або градус радянськості на обох берегах Дністра не дуже відрізняється. Хоча Захід зі шкіри пнеться, щоб довести переваги демократії. Але в умовах, коли правляча партія злодійкувата і явно тяжіє до моделі всесхопленості, зусилля йдуть в пісок. Вкрадений з банківської системи і компенсований Нацбанком мільярд відлякує. Тож на «Східному фронті без змін», але недавнє призначення Дмитра Козака на «місце Рогозіна» цілком може означати підготовку прориву...»
На відміну від Молдови, Грузія часів Саакашвілі (2004-2012) явно зробила наголос на усвідомлення привабливості. У 2004 році в країні почали проводити реформи, почалося бурхливе будівництво, зокрема й туристичної інфраструктури. А після проведення реформ у медицині та освіті грузинські лікарні стали привабливими для абхазьких сепаратистів: лікуватися в Росії за хабарі вони не хочуть, а грузинська влада надає медичні послуги безкоштовно – як своїм співвітчизникам. Однією з причин війни 2008 року стала та сама привабливість, коли абхази, вже не ховаючись, спостерігали із заздрістю за тим, як відбудовувався Батумі, як відроджувалися стародавні грузинські міста, як розвивалися комунікації та інфраструктура. Ніхто вголос у Тбілісі не говорив про те, що все це створюється для того, щоб викликати у сепаратистів заздрість, навпаки, все будувалося і розвивалося для всіх, але так швидко і якісно, що це не залишалося поза увагою в Сухумі.
Ймовірно, в майбутньому проблем у сепаратистів додасться – Росія стає все більш безпорадною, їй не вистачає грошей на власні соціальні програми, а тому утримання чужих сепаратистів стане тягарем. Прийде час, коли у сепаратистів з'явиться бажання вибору: залишатися з міжнародним ізгоєм Росією або повернутися додому, в країну, яка розвивається. Все буде залежати від того, як постраждалі від сепаратизму країни будуть бачити розвиток – чи переможуть корупцію і кримінал, чи приймуть демократичні закони, чи створять умови для іноземних інвестицій.
Уряд Грузії вживає надзвичайні заходи, щоб запропонувати громадянам, що живуть в сепаратистських регіонах, економічні та соціальні програми – аж до отримання банківських кредитів та ведення спільних бізнес-програм.
Чи зможе подібне зробити Молдова і Україна? Або ж рівень ненависті по обидва боки сепаратистського кордону стане перешкодою для нових відносин? Зрозуміло одне – якщо сепаратистські території віддавати ніхто не збирається, потрібно працювати з населенням, пропонувати те, від чого їм буде важко відмовитися. Поки в Україні значною є думка про непримиренність спільного життя зі «зрадниками», але вони, як правило, супутній елемент будь-якої сепаратистської війни і нігілізм може відіграти погану роль при встановленні нових відносин. В Абхазії теж загинуло багато людей, як і біженцями виявився кожен десятий житель Грузії, але ніхто ще не придумав легких шляхів для вирішення конфліктів.
Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут авеню, Вашингтон 20036, США
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени