Накипіло. Всі 27 років Україна переживає особливий вид луддизму, виражений у висміюванні чужих ініціатив і неприйнятті сучасних суспільних трендів. Не знаємо, не довіряємо, не практикуємо. Суспільство в основній своїй масі в принципі не сприймає нововведення і вкрай критично ставиться до чужих починань. І часом здається, що між людьми геть відсутня культура комунікації. Звичайно, далеко не все – картина поступово змінюється. Але зміни відбуваються вкрай повільно.
Наприклад, протягом всієї історії запуску і розвитку своєї мережі креативних просторів для бізнесу, я з усіх боків постійно чую ниття про те, що бізнес-модель для ринку складна, що попиту не може бути в принципі, що платити ніхто не готовий і що цінність столу у нас ніколи не зрівняється з цінністю власного офісу. І це при тому, що у нас сьогодні майже немає вільних офісів – у двох локаціях, де є майже тисяча місць для роботи. Хіба що кілька залишилося. Як правило, за цим ниттям стоять або прості заздрісники (і таких навколо кожного дуже багато), або "реалісти", що вічно сумніваються у всьому, які висміюють і ставлять під сумнів будь-яку ініціативу.
"Реалісти" завжди напоготові і в усьому бачать виключно найгірший сценарій Взагалі "реалісти" – це люди, які живуть в якомусь своєму, абсолютно ірраціональному світі. Механіка їх життя проста: все і вся завжди критикувати і піддавати сумніву. Придумав годинник – так дизайн же вкрав. Відкрив школу – грошенят на дітях заробити хоче. Написав книжку – викаблучується. H&M зайшов – так колекції ж старі. RyanAir запускається – так ціни космос. IKEA відкривається – так з маленьким же магазином. І так далі.
Мені 46 років, я об'їздив багато країн, жив у двох з них, але ніде й ніколи не бачив стільки скептиків і критиків, як у нас. "Реалісти" завжди напоготові і в усьому бачать виключно найгірший сценарій. А коли намагаєшся їм що-небудь довести – сідають на диван з поблажливою посмішкою: ну-ну, в чому ти мене тут намагаєшся переконати? Давай, потанцюй, причому в зручному для мене стилі і в зручній для мене формі. А я вирішу – влаштовує мене це пояснення чи ні. І якщо влаштовує – поблажливо покиваю головою. А якщо не влаштовує – обов'язково тобі про це повідомлю. А поки що посиджу тут в трусах на своєму дірявому дивані, з незадоволеним обличчям, в очікуванні свіжих устриць з шампанським.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени