Поки в Україні найбільше розмов про успіхи та невдачі в боротьбі з корупцією, про головоломні розклади політичних сил, постійно мінливих в міру того, як потроху наближаються президентські вибори 2019 року; поки в Росії головними темами обговорення залишаються незграбні й безплідні спроби Роскомнадзору заблокувати Telegram і очікуване в травні після інавгурації Путіна формування нового уряду РФ і нової президентської адміністрації, поки там висуваються всілякі гіпотези про майбутні відставки, призначення та перестановки, несподівано швидкими темпами пішов найважливіший процес, що зачіпає обидві країни – і Україну, і Росію.
Мова йде про створення єдиної помісної української православної церкви і надання їй томосу (спеціального указу) Константинопольського патріарха про автокефалію, тобто про повну її незалежність. Незалежності від Москви, якої сьогодні немає повною мірою, оскільки одна з трьох найбільших православних конфесій України – це УПЦ Московського патріархату.
Початок цьому процесу було покладено – в усякому разі так це виглядає на поверхні – під час візиту президента України Петра Порошенка в Стамбул і його зустрічі з Константинопольським патріархом Варфоломієм.
Незабаром після неї було оголошено, що Порошенко направляє патріарху Варфоломію відповідне звернення, більшістю голосів – тільки 36 проти – його підтримує Верховна Рада і дві з трьох основних, які поки що перебувають у розколі, українських православних церков.
Буде покладено край аномальній ситуації, коли Україна оголошується канонічною територією церкви, що діє в іншій державі
«Маю велику надію, що це рішення може бути прийнято до 1030-річчя хрещення України-Русі», - заявив Петро Порошенко. Ця дата буде відзначатися 28 липня. Невже це вийде – всього за три місяці вирішити питання, яке ніяк не вирішувалося, по суті, чверть століття?
Реакція багатьох спостерігачів і в Україні і в Росії була спочатку скептичною. Мовляв, це категорично неможливо. Візантія на те і Візантія, що за два тисячоліття своєї історії навчилася, нікуди не поспішаючи, повільно розглядати те чи інше питання, відтягуючи на роки його остаточне вирішення.
Підставою для скепсису, поза сумнівом, було те, що в минулому вже не раз робилися спроби створити в Україні єдину помісну церкву і домогтися для неї автокефалії від Вселенського патріарха, як часто називають предстоятеля Константинопольської церкви, проте всі вони виявилися безуспішними.
Над цим серйозно працював президент Віктор Ющенко в 2008 році, але Росія зробила все, щоб цьому перешкодити. Тоді в дипломатичних і церковних колах ходили розмови, що Москва дуже жорстко натиснула на турецьку владу, щоб та, в свою чергу, налякала Константинопольський патріархат – щоб там і думати не сміли про надання будь-якої автокефалії українським православним. А як ні – влада не гарантує антихристиянських виступів мусульманських екстремістів, що піднімають в Туреччині голову. Зрозуміло, все це відбувалося кулуарно, не в публічній площині. Але в незалежній російській пресі незабаром тоді з'явилися витоки, ніби в російському МЗС і Службі зовнішньої розвідки роздавали ордени за успішне проведення спецоперації з нейтралізації плану Ющенка домогтися автокефалії.
І раптом через десять років ситуація починає розвиватися – всупереч початковому скепсису – зовсім інакше. Як вже було сказано, на подив швидкими темпами. Голосування у Верховній Раді проходить 19 квітня, а вже 22 квітня священний синод Константинопольської церкви виступає із заявою, що надіслане з Києва звернення прийнято до розгляду.
Що змінилося? Я – не фахівець-релігієзнавець, і мені часом дуже складно орієнтуватися в хитросплетіннях відносин між різними православними церквами, всіляких канонічних і богословських нюансах, пов'язаних з цими матеріями.
Але для мене очевидні кілька речей. Згадаймо 2008 рік. Ситуація в світі була інша. Ставлення до Росії на Заході було інше – навіть незважаючи на війну проти Грузії. Одні наївно розраховували, що за нового президента РФ Дмитра Медведєва почнеться нова «відлига», інші звично не хотіли сваритися з Росією.
Нарешті, було інше ставлення до України і її тодішнього президента. На жаль, Захід тоді перебував у глибокому розчаруванні – якщо не сказати роздратуванні від того, що Ющенко розтратив колосальний політичний капітал і кредит народної довіри, який мав відразу після Помаранчевої революції, коли на початку 2005 року вступив на посаду глави української держави. Обмовлюся: так, сьогодні у Заходу є претензії й до Порошенка, але поки що там не бачать альтернативи нинішньому президенту України.
В цілому ж за минулі десять років міжнародне становище радикальним чином змінилося. Росія в ізоляції, Росія під санкціями, Росію вважають винною в безлічі тяжких гріхів і грубих порушень міжнародного права – від анексії Криму до отруєння Скрипалів.
Зовсім інше ставлення до діяльності керівництва Московської патріархії, яке, по суті, забезпечує ідеологічне прикриття політики путінського режиму.
Зовсім інша ситуація на Близькому Сході. Йде громадянська війна в Сирії, в якій Росія фактично бере участь на боці диктаторського режиму Асада. Чи може Москва позичатися у Ердогана тепер, коли, можливо, є більш серйозні речі, про які треба домовлятися з Анкарою?
Допускаю, що президент Порошенко врахував всі ці обставини, починаючи нову кампанію за автокефалію. Як я вже сказав, історія ця, можливо, лише на поверхні виглядає так, ніби все почалося із зустрічі президента України та Вселенського патріарха в Стамбулі 9 квітня.
Ризикну припустити, що Порошенко, який любить і вміє займатися міжнародною політикою, у якого – як би його не лаяли нещадні критики – є очевидний смак до тонкої дипломатії, довго маневрував, зондував грунт, проводив сам – або через своїх представників – якісь попередні зустрічі та контакти, перш ніж офіційно провести багатогодинні переговори з главою Константинопольської церкви – Матері всіх православних церков, як її іноді називають, нехай навіть в світовому православ'ї не всі з цим визначенням згодні, особливо в Москві, що століттями претендувала на звання «Третього Риму».
Багато хто заявляє – з неодмінною викривальною інтонацією – що розпочата Порошенком кампанія переслідує чисто передвиборчі цілі: підняти свою популярність в українському суспільстві, де високий відсоток щиро віруючих людей, підвищити свій електоральний рейтинг і, відповідно, шанси на переобрання на другий президентський термін у майбутньому році.
Припустимо, це так – але взагалі-то дивно звинувачувати професійного політика в тому, що він бореться за владу, за популярність, домагається переобрання на свій пост тощо. Без всього цього не буває ні політики, ні політиків.
Але я, ризикуючи викликати на себе отруйні стріли записних критиків чинного українського президента, допускаю, що у Петра Порошенка, який особисто на мене справляв – на відміну від безлічі пострадянських політиків і чиновників з їх фальшивою, напоказ, побожністю – враження щиро віруючої, воцерковленої людини, можуть бути й інші мотиви.
Хіба не може бути такого, що менше ніж за рік до закінчення свого президентського терміну Порошенко замислюється про історичну долю українського православ'я і про своє власне місце в історії? Тим більше, якщо він прийме остаточне рішення балотуватися на другий термін, його чекає важка боротьба, за результат якої не поручиться зараз ніхто.
Суєтна мирська слава проходить швидко. І, можливо, якщо Порошенку вдасться бліцкриг за автокефалію, через десятиліття головне, що напишуть в підручниках історії про нинішнього президента України, буде сформульовано приблизно так: «Петро Порошенко зіграв вирішальну роль у відновленні незалежності єдиної помісної Української православної церкви, яку вона втратила ще в наприкінці XVII століття».
І не треба розповідати, що президент, мовляв, не повинен втручатися в справи церкви, яка відокремлена від держави. А як було прізвище президента РФ, який найдіяльнішим чином домагався возз'єднання Московського Патріархату та Руської Православної Церкви За кордоном? І домігся таки. І на радощах під час урочистої церемонії в храмі Христа Спасителя в Москві в травні 2007 року, видерся – в партикулярному вбранні – на солею, де прийнято перебувати тільки священнослужителям у відповідному вбранні, і звідти виголосив урочисту промову, чим викликав у деяких священнослужителів тихий гомін: «У минулі часи навіть Государ, офіційний глава Церкви, не міг собі такого дозволити – виступати з солеї...»
А вже що стосується Московської Патріархії, то вона вже так тісно, хоч і неформально, зрослася з державою, що далі, як то кажуть, нікуди. Практично «КПРС за версією 2.0».
Церква, звичайно, за законом в будь-якій сучасній цивілізованій країні повинна бути відділена від держави. Але часто буває так, що неможливо знайти закону, який відокремив би церква від поточної політики. Як у випадку з Україною, де в нинішній геополітичній ситуації питання про церковну незалежність – звичайно ж, політичне питання.
Це, якщо хочете, ще одна історія про цивілізаційний вибір. Історія про те, що навіть частковий розрив українського православ'я з Московським Патріархатом – це ще один спосіб виходу країни з-під російського впливу. Ще одна форма, в якій триває, по суті, війна за незалежність України, початок якої – чого тільки не буває в історії! – виявився відкладеним майже на чверть століття.
І тут особисто для мене надзвичайно важливою «розвідознакою» того, що в Росії в певних колах не на жарт сполошилися, повіривши в те, що Київ може дійсно отримати автокефалію в рекордно короткі терміни, є ось яка обставина.
У Москві вже який день б'є з цього приводу в усі дзвони відомий діяч РПЦ протоієрей Всеволод Чаплін, в минулому багаторічний спікер Московської патріархії, який лише нещодавно потрапив в опалу і був відправлений у відставку – погляди Чапліна еволюціонували в настільки мракобісному напрямі, що навіть патріарху Кирилу було не з руки терпіти його в ролі офіційного рупора церкви.
Зате тепер можна сміливо стверджувати, що Чаплін транслює погляди найагресивнішої, найреакційнішої частини російської верхівки, як церковної, так і світської.
Ось, наприклад, помилуйтеся: «Швидке дарування автокефалії Києву – це стрімка втрата практично третини парафій (залишаться лише найстійкіші). За «відділенням» України цілком ймовірний початок аналогічного процесу в Молдові – не відразу, але через кілька років. Додасться інтриги й у Білорусії». Чаплін закликає втрутитися в українське церковне питання самого президента Росії. І далі цитата з Чапліна, яка варта того, щоб в неї уважно вчитатися: «Найкращий спосіб зберегти церковні реалії – це змінити реалії політичні, і для цього треба домогтися від Путіна радикально нового підходу до України, до захисту там росіян і російськомовних людей. На тлі майже повного розриву із Заходом перешкод цьому немає».
До чого закликає Чаплін? Чи не до нової війни?
І подивіться, які рекомендації дає протоієрей: «Ще дві людини, від яких багато що залежить, - це Ердоган і... Драбинко. Маловідомий широкому загалу молодий митрополит УПЦ Московського Патріархату може зібрати підписи хоча б десяти-п'ятнадцяти архієреїв «проавтокефальної» партії і сильно полегшити завдання Фанару, давши йому можливість говорити про неоднозначні настрої в самій УПЦ. Згадану партію треба негайно ідентифікувати, нейтралізувавши будь-які її інтриги».
Хто не знає, поясню: Фанар – це древній квартал в Стамбулі, де знаходиться Константинопольський Патріархат. В цьоому випадку – поблажливо-зневажлива його назва, яку особливо люблять вживати ті, хто звик відмовляти йому в повазі.
Але тут мене цікавить не стільки неповажний тон московського священика, скільки питання: цікаво, який спосіб «ідентифікації та нейтралізації» прихильників створення в Україні єдиної помісної церкви серед священнослужителів УПЦ Московського Патріархату тримає в голові колишній його спікер? Як колись у Парижі у Варфоломіївську ніч – білими хрестами позначити будинки гугенотів і влаштувати побиття?
І ще одна цитата з Чапліна: «Тепер про турецького президента. Його можна переконати не просто натиснути на Фанар, а делегітимувати його, замінивши новим Константинопольським Патріархатом, не пов'язаним з грецькою діаспорою».
Як це розуміти? Що, пропонується здійснити в Стамбулі церковний переворот руками Ердогана? Схоже, їх там грунтовно припекло...
Насправді люди, що лякають громадян України страшними наслідками, які потягне за собою створення єдиної помісної церкви, яка вийде з підпорядкування Московській Патріархії і отримає автокефалію, сьогодні дивно нагадують мені тих, хто п'ять років тому лякав українців руйнівними наслідками підписання угоди про асоціацію та всеосяжну зону вільної торгівлі з ЄС і, відповідно, відмови від вступу в Митний союз з Росією.
Українській економіці передрікали повний крах. Було важко, але вистояли. Чи вистоять українці й тепер.
До речі, всупереч всім апокаліптичним прогнозам, економічні зв'язки, торгівля, трудова міграція між Україною і Росією не припинилися, незважаючи навіть на війну.
Точно так само, я впевнений, ніщо не загрожує Українській православній церкві Московського Патріархату (УПЦ МП) – точніше, тій її частині, яка залишиться на твердокам'яних проросійських позиціях.
До речі, повна нісенітниця, що без української православної церкви РПЦ нібито перестане бути найбільшою і найвпливовішою церквою в світовому православ'ї – а саме це одна з улюблених тез борців з українською автокефалією. Так, чисельність її пастви скоротиться, але все одно вона залишиться найчисленнішою православною церквою у всьому світі.
А ось статус московської церкви в Україні, найімовірніше, зміниться. У тій же Росії, наприклад, поряд з Московською патріархією, діють інші канонічні православні церкви. Але на території Росії вони діють як іноземні релігійні організації. Те ж саме може очікувати Московський патріархат на українській землі, особливо якщо збудуться найгірші прогнози і, як мінімум, третина парафій УПЦ МП перейдуть під омофор Київського патріархату.
Можна нескінченно, до хрипоти, до бійки сперечатися про те, канонічна чи ні Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП), хто її клірики і хто її миряни: розкольники, грішники, заблудлі душі, сектанти, вороги православ'я, єретики?
Можна піддавати анафемі Київського патріарха Філарета, хоча він не сектант і не єретик, а всього лише, строго кажучи, розкольник. При цьому в багатьох питаннях – він цілком син своєї церкви – Російської православної церкви радянського зразка. Наприклад, кілька місяців тому я брав інтерв'ю у Філарета і був вельми здивований, коли Київський патріарх раптом заступився за митрополита Сергія (Страгородського) і виправдовував його сумнозвісну декларацію, від яких походить саме слово «сергіанство» – синонім безпринципної й безхребетної співпраці залишків наполовину знищеного, наполовину розгромленого російського духовенства з безбожною владою більшовиків.
Але на початку 90-х Філарет пішов проти Московського патріархату, і цього йому не можуть пробачити. Всі нападки на Київський патріархат значною мірою – результат особистого нетерпимого ставлення вищих ієрархів РПЦ до фігури Філарета, помста йому за минулі «образи», за неодноразові спроби відвести УПЦ КП під омофор Вселенського патріарха.
При цьому неможливо ігнорувати ту обставину, що в останні роки все більший відсоток українських православних асоціює себе саме з Київським патріархатом.
З іншого боку, всередині УПЦ МП є досить впливова і численна група прихильників відновлення церковної єдності і створення єдиної помісної Української православної церкви, представників молодого покоління священнослужителів.
Її неформальним лідером вважається згаданий протоієреєм Всеволодом Чапліним Митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський УПЦ МП Олександр (Драбинко), насправді, широко відома в Україні людина, в минулому – права рука глави УПЦ МП митрополита Володимира (Сабодана). Не секрет, що Олександр Драбинко мав величезний вплив на покійного митрополита і користувався його безмежною довірою, і рівно тому за часів Януковича проросійські сили робили грандіозні зусилля, щоб ізолювати предстоятеля церкви від його найближчого помічника, особливо в період важкої хвороби митрополита Володимира.
Чаплін як у воду дивився, кажучи, що Драбинко – найнебезпечніша для Москви людина в цій історії. Написав він про це 24 квітня, найімовірніше, не знаючи, що напередодні митрополит Олександр – першим з представників УПЦ МП – виступив на підтримку ідеї єдиної помісної церкви в популярному політичному ток-шоу «Свобода слова» на одному з провідних українських телеканалів, ICTV.
Він висловив думку, що отримання автокефалії від Константинопольського патріархату цілком можливе, а Україна давно цього потребує. Митрополит не погодився з тим, що для надання автокефалії необхідна згода всіх помісних православних Церков.
«Є приклад Критського Собору, який нещодавно проходив, і який проігнорувала РПЦ і її сателіти. Однак на сьогодні ніхто особливо не заперечує рішень Собору: вони імплементовані й прийняті для загальноцерковного життя, - нагадав митрополит. - Так і в Україні Православна Церква може отримати Томос від Матері-Церкви – Константинополя. Частина Церков можуть це визнати, деякі можуть не визнати. Це залежить від того, наскільки церковна свідомість буде відкрита назустріч «українському питанню».
На думку митрополита Олександра, зараз найкращий момент для отримання автокефалії.
І якщо це станеться, то трапиться насправді воістину історична подія, тектонічне зрушення у житті країни – виникне ще один ключовий елемент будівлі української національної незалежності: власна помісна церква.
Буде покладено край нинішній аномальній ситуації, коли Україна оголошується канонічною територією, церкви, що діє в іншій державі – Росії, найтіснішим чином пов'язаної з путінським режимом та використаної ідеологічним виправданням гібридної війни, яку цей режим уже чотири роки веде проти України.
Якщо у Петра Порошенка все це вийде, честь йому і хвала за цей цивілізаційний вибір, які б інші претензії не пред'являлися президенту його критиками.
Тест опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени