Мелінда Херінг написала колонку, у якій стверджує, що в Україні «багато що змінилось за два тижні» на гірше, і тамтешні «підходи», припускає вона, «жахливі». Авторка підхоплює розповсюджену негативну реакцію західної преси та пише у своєму заголовку, що Україна «вже уповільнилась». Я хотів би піддати сумніву окремі припущення та висновки.
Херінг віддає належне тому, що новий президент України Володимир Зеленський почав багатообіцяюче, заявляючи про свою відданість реформам, прагнення до економічного зростання та привівши до влади «перспективного» нового прем'єр-міністра та уряд. Захід, пише вона, «з полегшенням видихнув», але раптово «багато що змінилось».
Чому так песимістично? По-перше, говорить Херінг, нова поява олігарха Ігоря Коломойського. Проте він не випадково знову з’явився на публіці. До того він певний час роздавав інтерв'ю та боровся за увагу — і це радше ознака слабкості, ніж відчуття відновленої сили. Те, що Коломойський з’явився на форумі YES «вперше за багато років», не є чимось надто дивним, так як за Порошенка, з ким олігарх був на ножах, він не відчував себе в Україні безпечно.
Херінг нагадує, що новий президент призначив колишнього юриста Коломойського, Андрія Богдана, очолювати свою адміністрацію. Але в політиці лояльність у рідкісних випадках є чимось незмінним, коливаючись залежно від ставок та доступних винагород. Мати на борту когось, хто знає силу й слабкості набундюченого та непередбачуваного олігарха краще, ніж будь-хто ще, є політично доцільним. Тримати його у поводах — ось це виклик.
Коломойський хоче бути на слуху та видноті майже будь-якою ціною, з чого не слідує те, що він має якийсь вплив на Зеленського та його команду, що олігарху донедавна приписували. Більше того, деякі з його заяв прямо суперечили позиції президента і вже напевне йому не допомогли.
Херінг значно перебільшує значення того факту, що Зеленський на днях зустрівся з Коломойським, і що «час обрано дивний» — напередодні зустрічей з МВФ у Києві. Вона веде до того, що це посилає тривожний сигнал.
Той факт, що Зеленський покликав Коломойського на формальну розмову, і зробив це прозоро, сам по собі хороший. Щонайменше новий президент облишив практику свого попередника — влаштовувати пізніми вечорами секретні зустрічі з іншими олігархами та впливовими сумнівними фігурами.
Перед тим, 20 червня, Зеленський оголосив, що уже мав зустріч з трьома олігархами — Рінатом Ахметовим, Віктором Пінчуком і Коломойським. За його словами, він сказав їм, що вони не отримають «жодних преференцій, лише чесні й однакові правила для всіх — ніяких монополій, лише правила, від яких ми, як країна, зможемо виграти».
Коломойського попросили дотримуватись нових правил співпраці з олігархами, які ще в процесі розробки, проте, як наполягає Зеленський, скоро вступлять у силу. Це дуже добре.
Як бути з часом, обраним для зустрічі? Збіг обставин? Чи, можливо, своєчасний сигнал МВФ, що від Коломойського, так само як і від інших олігархів, очікуватимуть дотримання нових фундаментальних правил, а також співпраці в питаннях, що стосуються бізнесу та демонополізації?
ПриватБанк, співвласником якого був Коломойський до націоналізації в 2016 році, є пріоритетом для олігарха, але не єдиною бізнес-проблемою. Олігарх прагне отримати радше компенсацію, аніж повернути собі банк як такий.
Історія з ПриватБанком і справді непроста, особливо враховуючи неідеальну сутність судової системи України — за що Зеленський відповідальності не несе — а також міжнародний вимір цього питання. Недоліки правового середовища, які новий президент отримав у спадок, не виправити за ніч.
Необхідно знайти взаємоприйнятний вихід, аби уникнути судової війни, виснаження та інших негативних наслідків. Новий прем'єр-міністр України вже натякав на подібне, за що його відразу ж розкритикували.
А тривожні події, включаючи таємничі напади на екс-голову Національного банку Валерію Гонтареву? Як зазначає Херінг, жертва вказала пальцем на Коломойського. Можливо, та навіщо відразу робити висновки?
Гонтарева була не єдиним високопоставленим чиновником, причетним до вилучення ПриватБанку в Коломойського, і тою людиною, яка, відповідно, могла надати йому потенційний мотив. Причетним також був і тодішній міністр фінансів Олександр Данилюк, якого згодом звільнив Порошенко за те, що той послав сигнал про корупцію у владі. Будучи очевидним ворогом Коломойського, він попри все співпрацював з командою Зеленського і нині обіймає складну посаду секретаря РНБО.
Є й інші очевидні питання. Кому це може бути вигідно? І чи випадковим є те, що всі ці напади, що шкодять зовнішньому іміджу Зеленського попри його осуд того, що відбулось, та спроб дистанціюватись від Коломойського, трапились не лише напередодні повернення МВФ до Києва, а і тоді, коли рівень довіри до президента серед українців злетів до неймовірних 79%?
Чому ми випускаємо з виду той факт, що продовжується війна, й існують зовнішні та внутрішні сили, зацікавлені у виникненні плутанини, недовіри, роз'єднання?
Крім урахування можливої ролі Кремля, необхідно розширити фокус, охопивши увесь спектр олігархів, а не тримати в центрі уваги одного Коломойського. Зрештою, за усіма цими сценами, виточеними піар-операціями та посмішками, українські олігархи продовжують свою битву за захист та посилення власних бізнес-імперій, і брудних трюків там не цураються.
Що робили Ахметов, Фірташ, Порошенко, Пінчук та інші в той час як уся погана преса значною мірою була націлена на Коломойського? Необхідно, щоб усі вони були під пильним наглядом і поступово переходили на нові, чітко окреслені правила ведення бізнесу, політичної діяльності та відповідальності, передбачуваної законом.
Подальшим джерелом тривоги, пише Херінг, є те, що Зеленський та його команда консолідують владу та «перетворюють парламентську-президентську республіку на президентську».
Будьмо справедливими. Що ми мали за Порошенка протягом п’яти останніх років, було видимістю парламентсько-президентської системи з фіктивною коаліцією, що активувалась будь-якими можливими способами, коли і якщо було вигідно президенту. Ми мали половинчасті реформи та блокування того, що в них не вписувалось, так як могло похитнути статус-кво. Час, довіра та українці були принесені в жертву, і звідси така реакція у бюлетенях.
Нині ми маємо парламент, що у тандемі з президентом може схвалювати законопроекти — іншими словами, може бути ефективним і продуктивним. На цьому ранньому етапі я не бачу ознак того, що Зеленський і його команда зловживають перевагами своїх тимчасових позицій політичного домінування, які їм дістались демократичним способом, ради недемократичних цілей.
Уповільнюватись, тому що ті, хто був при владі - будь це Янукович чи Порошенко — робили те, що їм хотілось, а зараз на всі лади кричать чи попереджають про авторитаризм, не має сенсу. Особливо у світлі очікувань, які піднялись, і мають бути виправдані, а також ради тої велетенської кількості завдань, які попереду.
Звісно ж, як влучно підмітив Джеймс Шерр з аналітичного центру Chatham House, «прискіпливість і критика є основою хорошого урядування, і опозиція є частиною того, що робить ліберальну демократію ліберальною».
Та наразі здається, що як політична воля, так і спрямування іти вперед нарешті мають місце, і Україна не може собі дозволити коливатись та упускати цю можливість, навіть якщо це супроводжується ризиками та критикою з боку доброзичливих радників.
Переклад НВ
НВ володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Atlantic Council. Републікування повної версії тексту заборонене
Приєднуйтесь донашого телеграм-каналу Мнения НВ