«Коли я була студенткою академії богослов'я, я тільки-но почала працювати капеланом у госпіталі для ракових хворих, коли мій професор запитав, як ідуть мої справи на роботі. Мені було 26, і я тільки вчилася розуміти, чим займається капелан», - згадує Іган.
Вона відповіла професорові, що говорить з пацієнтами, на що той спитав, про що люди, які вмирають, говорять зі студенткою-капеланом. Автор ніколи не замислювалася над цим питанням раніше. «Ну, - відповіла вона, - в основному ми говоримо про їхні родини». «А про Бога ви говорите?» - тут же запитав професор. «Зазвичай, ні». Не говорили вони ані про релігію, ані про сенс життя, та й до молитви доходило нечасто. «Так що ви просто приходите до людей і говорите з ними про їхні сім'ї?» - вона почула лють в голосі професора. «Говорять в основному вони, я більше слухаю», - відповіла Іган.
Саме в сім'ях ми вчимося любити; саме в сім'ях нас найчастіше вперше ображають ті, хто нам дорогийЧерез тиждень просто посеред лекції цей професор, не називаючи імен, висміяв її підхід перед усім класом, заявивши, що останнє, чого б він потребував, якби він був смертельно хворим – це те, щоб якась студентка говорила з ним про його сім'ю.
«Я оніміла від сорому. Тоді я думала, якби я була кращим капеланом, я б знала, як говорити з людьми про духовні матерії. Можливо, якби люди на смертному одрі зустрілися з хорошим, досвідченим капеланом, їм захотілося б поговорити про Бога», - говорить Іган.
Вона розповідає, що тепер, 13 років потому, працює капеланом у хоспісі. Вона спілкується з людьми, які вмирають – у їхніх домівках, у лікарнях, у будинках престарілих.
«І якби ви запитали мене «Про що люди, які вмирають, говорять з капеланом?», я відповіла б на нього так само. Здебільшого вони говорять про своїх близьких: про батьків, про синів і дочок», - зазначає автор.
«Вони говорять про те, як любили, і про те, як любили їх. Часто вони говорять про любов, якої не отримали, про любов, яку не змогли висловити, про любов, яку приховували – або, навпаки, не відчували до тих, до кого повинні були, - перераховує Іган. – Вони говорять про те, що можна назвати любов'ю, а що ні. І іноді, вже вмираючи, вони простягають руки до чогось, що мені не дано побачити, і крізь хрипи кличуть своїх батьків: мамо, тату, матусю».
Автор каже, що в юності не розуміла того, чим зараз пояснила б свою відповідь того професора: люди розмовляють з капеланом про свої сім'ї тому, що саме так вони говорять про Бога. Про сенс життя. Про важливі духовні питання.
«Ми не проживаємо наше життя в головах, в теології і теоріях. Ми проживаємо їх у родинах: у сім'ях, в яких народжуємося, і в сім'ях, які створюємо», - стверджує Іган.
Вона підкреслює, що саме в сім'ях ми вчимося любити; саме в сім'ях нас найчастіше вперше ображають ті, хто нам дорогий, саме в сім'ях ми дізнаємося, що любов може подолати все.
«Я бачила такі прояви любові: чоловіка, який обмивав обличчя своєї дружини вологим рушником, притримуючи її голову, оскільки від слабкості вона не могла піднятися; доньки, яка годувала пудингом з ложечки свою матір, яка не впізнавала її вже кілька років», - перераховує Іган.
«Не можна пізнати сенс життя, обговорюючи його. Його не знайдеш у книгах, на лекціях або навіть у церквах, синагогах або мечетях. Він приходить через ці прояви любові», - говорить автор.
«Якщо Бог – це любов, а ми ж вважаємо, що це так, то ми дізнаємося про Бога, коли розуміємо, що таке любов. А кохання нас вчить сім'я», - підсумовує Іган.
Повну версію колонки Керрі Іган читайте на сайті СNN