Коли я приїхав з Чечні у відпустку на похорон батька, перше, що мене вразило в Москві - наявність казино і клубів. Я не міг повірити. От просто не міг. Став, наче колодою по голові оперіщили, і дивився на ці кабаки. У формі, в кирзаках, ще завошивлений. На неонові вивіски. Музику. Припарковані чорні мерседеси. У злиденній країні, яка воює. Стоїш, дивишся. І не можеш повірити. Бо там здається, що воюють усі. Весь світ. Всім погано. Так само, як і тобі. І це примиряє тебе з цим світом. А виявляється... Ну, не можна так! Так, країна не підтримувала ту війну, а Росія була проти першої чеченської, це другу вона схвалила на ура - так, це все відбувається десь там і в телевізорі, але, блін, не можна веселитися, коли там пацани вмирають! Там дітей стельовими перекриттями тисне, а ви тут горілку під свою музику п'єте - та ви взагалі головою впали, чи що?
Стоїш, дивишся, і відчуваєш, що десь там всередині зароджується одне єдине почуття - зрада. І ще - ненависть. Я зненавидів це місто. Цих людей. Всіх. Цей світ. І коли почалася друга Чечня, уклав контракт, не роздумуючи.
Про це – про ненависть до мирного міста, яке живе своїм життям – мені казали всі ветерани всіх воєн. У всіх країнах. По обидва боки океану.
Найкраще це Кондратьєв сформулював у повісті "Сашка" - "не можна веселитися, коли всі поля в наших".
Там дітей стельовими перекриттями тисне, а ви тут горілку під свою музику п'єте - та ви взагалі головою впали, чи що?
Але таке життя. Всі війни завжди однакові. Люди є люди. Нічого не поробиш.
Будь-яка війна, навіть найсправедливіша, веде до роздроблення суспільства. Це неминуче.
Шок, потім суспільний підйом, консолідація, тоді втома і апатія, потім дроблення й "окукливание".
А потім до влади приходить чортзна-хто. Це я так. Безвідносно до діджейських гонорарів і пісенних конкурсів. Просто спостереження за життям. Думки вголос.
З п'ятницею. Я теж сьогодні піду пиячити і веселитися. Вдалих всім вихідних.
Текст публікується з дозволу автора.
Більше точок зору тут