Привид народної республіки

По п'ять паспортів на людину, валютна криза, пластикові гроші, радянська символіка, 26 років без статусу — так живе невизнане Придністров'я, з побоюванням спостерігаючи за війною на сході України

 
Тетяна Коваленко

Суботнього ранку 1 квітня розбурхані духовим оркестром жителі Бендер, другого за величиною міста невизнаного Придністров'я, виходять з хвірток приватних дворів і визирають з вікон багатоповерхівок, щоб подивитися на військовий парад. Від дверей міського управління МВС курсанти, міліція і музиканти протягом години через все місто марширують чисто підметеними вулицями, повз ідеально вибілених бордюрів і небагатих одноповерхових будиночків. Їхня мета — перше місце бойових дій, які 25 років тому початком відділення Придністровської Молдавської Республіки (ПМР) від Молдови. Пам'ятна хода на честь подій 1992 року, почесний караул, червоні прапори і російські триколори, пенсіонери з гвоздиками, пісні зі словами "тут не пройде румунська гад" — все тут просякнуте духом колишнього Радянського Союзу і нагадує мітинги з таким же сценарієм у непідконтрольному Україні Донецьку.

"Мама, чому міліція один одного веде?" — запитує хлопчик років п'яти, що спостерігає за парадом. Отримавши відповідь від матері, що так марширують військові, він не вгамовується і знову задає питання: "І я так маршируватиму?" Жінка серйозно відповідає: "Звісно, коли виростеш".

Чинний президент невизнаної ПМР Вадим Красносельський, якого місцеві жителі вважають досить ліберальним у порівнянні з попередниками, на мітингу після традиційної пафосної промови про тероризм молдавських військових, який вони вчинили чверть століття тому стосовно жителів Бендер, все ж згадує про затягнуті переговори щодо статусу ПМР. “Придністров'я завжди прагне до добросусідства і з Молдовою, і з Україною. Тому я, як президент, ніколи не ухиляюся від переговорів у будь-якому форматі — і з президентом Молдови, і на будь-яких майданчиках всіляких форматів",— промовляє Красносельський, наче виправдовуючись за безрезультатність переговорів з придністровського врегулювання у форматі 5+2 (Молдова, Придністров'я, Росія, Україна, ОБСЄ, спостерігачі від ЄС і США), які тривають вже більше десяти років.

Протиріччя між Молдовою, яка тяжіє до Румунії, і проросійським населенням Придністров'я ще в 1992 році вилилися в збройний конфлікт, який забрав близько 1 тис. життів. У цьому протистоянні Росія встала на бік Придністров'я. А в 2006‑му жителі ПМР практично одноголосно на референдумі проголосували за приєднання до РФ. Однак відповідного кроку від Москви не було, хоча сьогодні на території Придністров'я продовжує розміщуватись російський військовий контингент, а підприємства невизнаної республіки безкоштовно дотуються російським газом.

Придністровський конфлікт залишається невирішеним. Непевну долю лівого берега Дністра політологи і експерти пророкують вже і проросійським частинам Донбасу.

Самі ж мешканці цього уламка Молдови — а їх на сьогодні налічується близько 500 тис. осіб, втомлені від політики і пристосувалися до невизнаності, говорять про Донбас хоч і з співчуттям, але досить обережно. Пряме питання про те, чий бік придністровці займають у військовому конфлікті на сході України, зазвичай викликає розгубленість.

“Нам всіх шкода, адже люди всі страждають від війни. У нас менше року йшли бої, а на Донбасі все так затягнулося",— говорить на умовах анонімності 46‑річна шкільна вчителька Світлана, чекаючи на зупинці свого тролейбуса в тихих провінційних Бендерах. На плакатах за її спиною красується серп, молот, гроно винограду на гербі ПМР і напис "Придністров'я: засноване, щоб жити". Подумавши, Світлана додає: “Донбасу простіше, ніж нам,— у них кордон з Росією є. Якщо люди виявлять бажання, їх забере до себе Російська Федерація".

Тираспольська журналістка Олена, просила не розкривати її прізвище з міркувань безпеки, пояснює: придністровцям складно коментувати конфлікт на Донбасі, адже вони залежать і від Росії, і від України. “Росія дотує Придністров'я газом. За нього платять побутові споживачі і підприємства, і таким чином наповнюється бюджет. А Україна — наш єдиний шлях сполучення,— каже журналіст.— Придністров'я межує з Молдовою, яка вважається недружньою, і з Україною. Якщо українці закриють пункти пропуску на нашому кордоні, ми опинимося в блокаді".

Відносини ПМР з офіційним Києвом і так вже загострила ситуація на ринку електроенергії. З 1 квітня українці почали постачати електроенергію в Молдову, хоча всі роки до цього займалася подібним Придністровська ТЕС, і отримані кошти були значною статтею доходів бюджету невизнаної республіки. Рішення Кишинева відмовитися від придністровського варіанту на користь українського в ПМР розцінили як шпильку в бік Росії.

Тим не менш більшість продуктів і речей сьогодні йдуть у Придністров'я з України. У Тирасполі працює український супермаркет мережі Фуршет і кафе Мafia. А з ПМР на одеські ринки щопівгодини відправляються маршрутки, які місцеві охрестили "продуктовими турами".

“Придністровські паспорти не визнані ніде в світі. Нас навіть немає на карті,— каже журналістка Олена.— Тому люди шукають якісь схеми, оформляють по п'ять паспортів". Найпопулярніші, за її словами,— українські, російські і молдавські. Але є ті, у кого на руках ще й паспорти Румунії і Болгарії.

Документи з тризубом або двоглавим орлом на обкладинці допомагають молоді з ПМР вступати до вишів і влаштовуватися на роботу. А паспорта Молдови і Румунії відкривають безвізову дорогу до Євросоюзу.

“Мене можна легко знайти в соцмережах. Я один такий у Придністров'ї, у кого є Корвет",— не без гордості каже 30‑річний Денис, стоячи біля своєї помітної машини, привезеної з США. Хлопець їздить по світу, користуючись кількома паспортами, але залишається жити і працювати в столиці ПМР — Тирасполі. “Ми ж тут відрізані: начебто і з РФ, але молдавани. Ми як Калінінград, тільки ніким не визнані. Дуже хочеться поїхати звідси до Одеси. Але кому я там потрібен?" — знизує плечима хлопець.

Денис ухильно розповідає про свій бізнес: “Перепродаю послуги своєї фірми. Тут взагалі важко з чимсь вийти на експорт, пробитися в серйозний бізнес". Але ось його позиція щодо війни в Україні більш чітка: “Донбасу потрібно миритися з Україною. Це дивна війна, яка не потрібна нікому".

Як і Денис, 15‑річні Аліна та Іра не приховують, що в їх сім'ях, крім документів невизнаної республіки, є російські паспорти. Обидві подружки після школи збираються вступати в російські університети. Відсутність офіційного статусу в їхньої батьківщини, здається, дівчаток майже не турбує. “Ми вчимося за російськими підручниками. Такого предмету, як історія Придністров'я, в підручниках, звичайно, немає",— розповідає Аліна, поправляючи свої великі окуляри. “Іноді мені пишуть люди в соцмережах, бачачи, що я живу в Бендерах. Вони запитують: чи правда, що у вас живуть українські націоналісти і місто названо в честь Степана Бандери?" — з посмішкою додає дівчинка.

А ось 16‑річний Сашко, який вечорами катається Бендерами на своєму скейті, розповідає, що одночасно зі школою ПМР дистанційно закінчує українську, щоб мати офіційний атестат. Коли є вільний час, хлопець з друзями йде до супермаркету мережі холдингу Шериф. Це — місцевий монополіст, який володіє продуктовими магазинами, заправками, коньячним і бавовняним заводами, а також ЗМІ та футбольним клубом. “Як проходить наш дозвілля? Ми йдемо до Шерифа, беремо якусь їжу, попити і просто гуляємо",— розповідає він.

Середня зарплата тут становить $200 — на такі гроші не розгуляєшся. Тому ціни у сфері послуг в ПМР орієнтовані в основному на туристів, що їдуть сюди потішитися ностальгією за радянським минулим.

Наприклад, в оголошенні на вході в Бендерську фортецю йдеться: квиток для мешканців ПМР коштує 12 місцевих рублів (приблизно 15 грн), для жителів близького зарубіжжя — 25 рублів, а для далекого — вже 50. За добову оренду житла, яка тут стартує від 600 грн за найпростішу однокімнатну квартиру, придністровці беруть з приїжджих тільки в євро, доларах або молдавських леях.

Точної статистики стосовно іноземців, що відвідують Придністров'я немає. Та й саме поняття турист в ПМР широке: всі, хто в'їжджає в невизнану республіку вказують метою візиту туризм, щоб уникнути проблем з місцевою держбезпекою. І гостям ще пощастило з новим президентом: півроку тому той дозволив приїжджим фотографувати будь-які будівлі та пам'ятники в ПМР — до цього їм забороняли знімати держбудівлі.

У кафе і магазинах, де немає касових апаратів, можна домовитися з продавцями і офіціантами про оплату рахунку і в гривнях, і в російських рублях. Найбільш небажаною валютою в ПМР залишається місцева, "державна". Паперові рублі ПМР і експериментальні пластикові монети, які вже кілька років в побуті, не ходять ніде, крім території невизнаної республіки. І їх охоче забирають тільки туристи в якості сувенірів.

“Зайдіть у будь-який обмінник — валюти немає. Криза тягнеться більше року. Багато хто чергує біля обмінників, щоб дочекатися, поки хтось здасть валюту",— каже журналістка Олена. Такий інтерес легко пояснити — без доларів або євро нікуди не виїдеш. "Тому ДНР ще пощастило, що там ходять російські рублі",— іронізує вона.

Дійсно, в обмінному пункті, який розташований в центрі Тирасполя в книжковому магазині, поряд з сувенірними портретами Йосипа Сталіна, Володимира Путіна і президента ПМР Красносельського нема ні доларів, ні євро. "Є тільки близько 500 грн і 3000 руб. Все, що можу запропонувати",— розводить руками жінка-касир.

В обмінниках долар коштує 13 місцевих рублів, гривня — 51 копійку, російський рубль — 23 копійки. Офіційні курси відрізняються незначно. А чорного ринку немає — за цим тут суворо стежать: місцева влада жорстко тримає курс своєї валюти" на одному рівні.

Журналістка Олена впевнена: за охайним, спокійним і провінційно-радянським фасадом Придністров'я приховані серйозні проблеми — ізольованість і низькі зарплати. Мовляв, 52% населення ПМР — це пенсіонери: вони вірять у Росію, хочуть жити в радянській республіці. Але інші втомилися від невизначеності. “Відсутність статусу провокує молодь на від'їзд,— каже Олена.— Найкращі та найактивніші виїжджають, йде якесь виродження. Я боюся, що таке чекає і на Донбас".