Треба навчитися вимикати для себе всіх отих, хто голосить "все пропало" й "зрада". Навіть коли оце "пропало" починає зрадливо й панікерськи лізти через власну горлянку, слід якось так примудритися, щоб на власне ж горло наступити й не множити марної та нікому не потрібної паніки.
Увесь цей патетичний вступ стосується почуттів після німецької кадрової перестановки. Нагадаю: екс-міністр економіки ФРН та лідер Соціал-демократичної партії Зігмар Габріель офіційно вступив на посаду міністра закордонних справ Німеччини, замінивши Франка-Вальтера Штайнмйаєра, якого в лютому мають обрати президентом (церемоніальна й маловпливова, але дуже почесна посада) країни.
Габріель був віддавна відомий своїми проросійськими настроями. Його навіть порівнювали зі Шрьодером у німецькій політиці. З одного боку, ми дістали певне заспокоєння, бо дотеперішній лідер соціал-демократів відмовився від боротьби за посаду канцлера, а конкурентом Ангели Меркель буде Мартін Шульц. Отже, на посаді канцлера після наступних виборів уже з безумовною певністю ми побачимо одного з двох політиків, яких можемо з певністю називати друзями України. І обидві політичні партії тепер будуть більш одностайними в підтримці нашої позиції.
Але призначення Зігмара Габріеля шефом німецької дипломатії мене спершу дуже потривожило. Не став сіяти паніку, але мовчки спостерігав доволі панічні почуття серед наших німецьких прихильників. Його тут уже не раз називали другом Путіна, а заяви про необхідність скасування санкцій контрастували навіть із доволі поступливими висловлюваннями Штайнмайєра.
Але людина заступила на посаду й отримала весь тягар відповідальності за німецьку (читай: європейську) зовнішню політику. А це не те саме, що бути просто лідером партії-молодшого партнера в коаліції (на зразок нашого Народного Фронту), який може іноді й побавитися в опозиційність, це вже пряма відповідальність (от би наші авакови в нього розуму повчилися). І одна з перших програмних заяв - про недопустимість зняття санкцій до повного виконання Росією своїх зобов'язань за мінськими угодами.
Звичайно, там не все буде безхмарно: Клімкіну й Порошенку ще доведеться добре з ним попрацювати, щоб не виникали погані думки про змішування безпекової та політичної частин, але основний акцент поставлено. В Європі не заведено відмовлятися від своїх слів. Десь серед найближчих планів президента, підозрюю, виявиться й розмова з прем'єром Угорщини Віктором Орбаном, бо погані заяви почав робити його міністр закордонних справ. Якось гарно в них складається діалог, після нього подібні заяви затихають.
І зовсім окреме "вітання" всім тим, хто кричать про необхідність скасування Мінських домовленостей. Цікаво, а вони дійсно досі не розуміють, що фактично добиваються зняття санкцій з Росії та позбавлення України єдиного запобіжника від російського свавілля? Ні, звичайно, ідіотів у нас чимало, але ті, хто найбільше про це кричать, на недоумків не дуже схожі. Скорше, на циніків. Дуже меркантильних і жадібних циніків.
Текст опубліковано з дозволу автора.