У сучасному українському контексті праворадикальними можна назвати групи і політичні сили, які дотримуються радикально-націоналістичної ідеології, скептично ставляться до євроінтеграції та претендують на символічну спадкоємність у відношенні до Організації українських націоналістів першої половини - середини ХХ ст.
Специфіку положення ультраправих в українському контексті визначає ситуація зовнішньої агресії, яка являє собою цілком реальний виклик існуванню молодої української держави як такої. У цій ситуації сам по собі націоналізм, як ідеологія, для якої незалежність - важлива цінність, є консенсусом для всього суспільства, готового боротися і жертвувати собою заради захисту країни. Націонал-радикали з початком російської агресії стали помітною (хоча і кількісно незначною, як в абсолютному, так і у відносному вимірі) частиною волонтерського і добровольчого руху, домоглися за рахунок цього певної суспільної легітимації своїх структур.
Однак, націоналістами в Україні називають себе, як правило, саме носії радикальних поглядів. Для них нація - це не просто територіальне співтовариство громадян, об'єднаних спільним баченням майбутнього, а менш інклюзивна категорія.
Українські праві радикали тяжіють до пріоритету етнічного, а не громадянського порозуміння нації (в програмі партії ВО «Свобода» нація названа кровно-духовною спільністю). Вони різною мірою тяжіють до антидемократичних, авторитарних моделей державного устрою, і заперечують пріоритет закону і прав людини перед обличчям інтересів нації, як вони їх розуміють.
Важливе місце в діяльності ультраправих займають екстремістські практики. Вони вважають вуличне насильство легітимним способом політичної боротьби з опонентами. При цьому «вороги» (і, відповідно, об'єкти агресії) українських правих радикалів - не тільки більш-менш відверті проросійські сили, а й ліві групи і активісти, іноді леволіберали і правозахисники, а також представники меншин.
В етнічному плані найбільш актуальною в останній рік в українському контексті стала агресивна ксенофобія щодо ромів. Навесні - влітку минулого року по країні пройшла хвиля нападів націонал-радикалів на стихійні ромські поселення, в тому числі - з людськими жертвами. Важливим мобілізуючим фактором для українських ультраправих в останні роки стала також протидія просуванню ідей гендерної рівності та прав ЛГБТ. Напад на заходи і окремих активістів стали частиною постійної активності ультраправих.
Однак в короткостроковій перспективі в першу чергу цікавить не протиправна активність націонал-радикалів, а їхня електоральна привабливість. Ультраправі майже ніколи в Україні не виступали на виборах скільки-небудь успішно. Єдиним винятком була парламентська кампанія 2012 року, на якій згадана вище «Свобода» здобула більше 10% голосів виборців. Але успіх був суто ситуативним, обумовленим контекстом конкретного періоду протистояння українського суспільства та режиму Януковича. До того ж, тодішня влада забезпечила радикалам як мінімум масовану медіа-підтримку (а за недоведеними відомостями - і фінансову), побачивши в них зручних спаринг-партнерів.
Після Революції, незважаючи на досягнуту через війну суспільну легітимацію, ультраправі отримали незначну підтримку. На президентських виборах у 2014 році глава «Свободи» Олег Тягнибок отримав трохи більше 1%. Ще 0,7% виборців підтримали лідера Правого сектору, що отримав широку популярність під час Майдану, Дмитра Яроша.
Важливим уроком минулого виборчого циклу для ультраправих стала необхідність об'єднання. На тлі розчарування суспільства чинною владою націонал-патріотична опозиція, теоретично, могла розраховувати на збільшення підтримки (практично ж, втім, справа йде до того, що бенефіціарами цього розчарування стануть не націоналісти, а популісти). Ультраправі дійсно зробили спробу об'єднатися - але не дуже вдалу.
«Свобода», втративши парламентську фракцію, яка була у партії в 2012-2014 рр., проте, зберегла розвинену партійну структуру і представництво в органах місцевого самоврядування в західних регіонах країни. Дмитро Ярош практично пішов з публічної політики, зосередившись на організації добровольчого руху на фронті, і без нього «Правий сектор» як партія скотився в сектантський маргінес.
Однак, на ультраправому полі з'явився ще один сильний гравець - партія «Національний корпус» на чолі з депутатом Андрієм Білецьким. Засновник і командир добровольчого підрозділу «Азов», який звільнив у 2014 році Маріуполь, Білецький десять років тому був ватажком карликового вуличного угруповання з ідеологією, близькою до неонацистської. Однак, створюючи повноцінну політичну партію, він відмовився від одіозної символіки і радикальної риторики, і зумів домогтися певних організаційних та іміджевих успіхів. «Національний корпус» демонстрував непогану динаміку розвитку, хоча для середнього виборця він залишається непопулярною, незрозумілою і просто маловідомою другорядною силою.
Два роки тому «Свобода», «Правий сектор», «Національний корпус» і низка дрібних угруповань підписали спільну декларацію, «Національний маніфест», який відразу був сприйнятий як заявка на об'єднання в перспективі виборів. Протягом минулого року між націонал-радикалами йшов переговорний процес про висунення єдиного кандидата, що ускладнювався особистими амбіціями Андрія Білецького та Олега Тягнибока. Обидві політичні сили тягнули ковдру на себе, зміцнюючи свої позиції в хиткому неформальному об'єднанні залученням на свою сторону дрібних союзників.
В результаті була висунута компромісна ідея - єдиним кандидатом від націоналістів повинен бути не партійний лідер, а компромісна фігура. «Свобода» запропонувала об'єктивно вдалий варіант - Руслана Кошулинського. Він був віце-спікером парламенту, коли у партії була фракція, і непогано впорався. З початком війни відслужив у зоні бойових дій простим сержантом, чим завоював повагу в середовищі військових. Нарешті, він представляє «помірне» крило «Свободи», і в ксенофобських заявах, на відміну і від Тягнибока, і від Білецького, помічений не був.
Однак процес узгодження кандидатури затягувався. Білецький фактично саботував переговори. У жовтні минулого року «Свобода» нарешті заявила, що висуватиме Кошулинського. Це рішення підтримав «Правий сектор» і деякі дрібні групи, але «Національний корпус» відреагував на його висунення різко негативно, заявивши, що кандидатуру узгоджено було.
Незважаючи на особисті сильні якості, Кошулинський не може претендувати на скільки-небудь солідний результат. Він набагато менш відомий суспільству, ніж той же Тягнибок. Втративши час через переговори, націоналісти включилися в процес пізно, коли основні кандидати давно вже активно вели виборчу кампанію. При цьому затримка ні до чого не привела - незважаючи на спроби оголосити Кошулинського «єдиним кандидатом від націоналістів», публічна відмова в підтримці з боку «Національного корпусу» не залишилася непоміченою. Великих грошей у «Свободи» немає, як і власних медіа-ресурсів. Тому, схоже, Кошулинського зараз підтримає ще менше виборців, ніж Тягнибока п'ять років тому, не зважаючи на те, що він таки буде єдиним націоналістом в бюлетені - Білецький, повагавшись до січня, від участі у виборах відмовився.
Озвучену ним публічно причину (ставлення до виборів як до фарсу), зрозуміло, не слід сприймати серйозно. Весь попередній рік активісти «Національного корпусу» роздавали перехожим безкоштовні газети з портретами їхнього лідера на першій, другій і всіх інших шпальтах і не підозрювали, що сам лідер не планує брати участь в цьому фарсі. Схоже, що планував, але не зміг ні переконати невдалих союзників підтримати свою кандидатуру, ні «розкрутитися» достатньо для самостійної участі.
Однак, «Національний корпус» не зовсім дистанціювався від виборів. З початку зими в ультраправих колах пройшли чутки, що на президентських виборах структури Білецького планують працювати, щоб краще підготуватися до парламентських (на яких об'єднання зі «Свободою» тепер зовсім малоймовірне). Пов'язані з партією парамілітарні формування, «Національні дружини», зареєструвалися для участі в якості спостерігачів. Формальна мета - протистояти можливим фальсифікаціям. Лідери цієї структури в останні тижні озвучують загрози «давати по пиці», якщо це потрібно буде «за справедливість». Іншими словами, «національні дружинники» можуть виступати свого роду «тітушками», силовими методами зриваючи вибори на дільницях, на яких результат не влаштовує їхнього замовника, або ж, навпаки, допомагаючи виборцям захистити свій вибір на тих ділянках, на яких влаштовує.
На початку березня політична сила Андрія Білецького несподівано активно виступила з різкою критикою чинного президента. Приводом для протестів послужили журналістські розслідування про корупцію в сфері закупівель для оборонно-промислового комплексу. 9 березня, в день народження національного українського поета Тараса Шевченка, представники «Національного корпусу» і «Національних дружин» влаштували масові безлади і зіткнення з поліцією в Києві і в Черкасах, де Порошенко виступав на мітингу.
Пасивність і де-факто потурання агресивним молодикам з боку правоохоронних органів дали багатьом спостерігачам підстави припустити, що Андрій Білецький включився в політтехнологічну передвиборну кампанію з дискредитації Петра Порошенка не без санкції міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. Останній довгий час був покровителем Білецького (як мінімум - з 2014 року, хоча, найімовірніше, їх пов'язують якісь відносини ще з тих часів, коли Аваков був харківським губернатором). Хоча, звичайно, поки про умови неформальної угоди можна тільки гадати, очевидно, що активне підключення націонал-радикалів на фінальній стадії виборчої кампанії до інформаційної кампанії, спрямованої проти Петра Порошенка, може бути вигідним тільки його основній суперниці Юлії Тимошенко.
Історія участі «Національного корпусу» на других ролях в політтехнологічної кампанії дуже характерна. Не будучи скільки-небудь електорально привабливими, націонал-радикали продають свої силові послуги на політичному ринку, і цей образ досить красномовно свідчить про їхнє місце в суспільному житті сьогоднішньої України.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени