Скоро піде шостий рік, як триває війна
Росії проти України, та багато хто досі продовжує заперечувати справжню природу
конфлікту. В широких колах міжнародної спільноти зволікають з розумінням
глобальної важливості вторгнення Володимира Путіна, що проявляється у
домінуванні евфемізмів, які розмивають різницю між жертвою і агресором. Цей
страусоподібний напрямок по відношенню до реалій нового російського
імперіалізму знайшов своє відображення в ході недавнього візиту німецького
міністра МЗС Хейко Мааса до Києва, де він закликав «усі сторони прикладати
зусиль для деескалації».
Мааса вочевидь не бентежила абсурдність закликати Україну до деескалації вторгнення та розчленування її власної території. Насправді це багато що говорить про нинішні настрої, якщо один з топ-дипломатів Європи приїжджає в столицю країни, яка бореться за своє життя, та виступає з лекцією про потребу модерації.
І він такий не один. Від самого початку російської агресії весною 2014 року, міжнародні заклики до ескалації стали звичною депресивною ознакою діалогу навколо цього конфлікту, що слугує дипломатичним еквівалентом перекладання вини на жертву.
І це переважно заслуга Росії. Мало хто вірить запереченням Кремля щодо непричетності до конфлікту на Сході України, але ці заперечення – основа гібридної війни – достатньо скаламутили воду. Замість того, щоб відреагувати на вторгнення Росії в Україну – як на перший такий випадок в Європі з часів Другої світової війни, заголовки в медіа перетворили все на непрозору та незрозумілу ситуацію. Також існує думка, що все це дало можливість Заходу якраз і не відповідати більш рішучіше та жорсткіше. В цьому сенсі Росія далека від того, що бути єдиним бенефіціаром фігового листка Путіна у вигляді референдумів та проксі-армій.
Вдаючи, що російське вторгнення в Україну – це звичайна перестрілка на кордоні, у будь-якому разі проблему не вирішиш. Навпаки, Кремль може бути налаштований на довгу кампанію. Завершилась робота над створенням нових баз російської армії вздовж пунктирної лінії українського кордону, в той час як перенаправлення російських залізничних шляхів й інших змін у логістиці армії повсякчас вказують на приготування до майбутніх наземних операцій всередині України. В останні місяці Москва також посилила свою хватку на Азовському морі та південно-східному побережжі України, продовжуючи оточувати країну з півночі шляхом значного розширення військової присутності в Білорусі. Повільне, але стабільне удушення України відбувається у всіх на виду.
Чому це не викликає негайної міжнародної відповіді? Відмова Заходу визнавати масштаб російських імперських амбіцій в Україні – це не виключно продукт хитрощів гібридної війни та зумисної геополітичної сліпоти. Справа також у невігластві та хибних уявленнях.
Глибина російського обурення погіршенням пострадянського статусу своєї країни просто не піддається розумінню з боку західної аудиторії, яка схильна допускати, що росіяни в цілому поділяють їхні цінності. Більшість людей зі Заходу цілком комфортно виросли з ідеєю відступу від імперії, вважаючи це процесом неминучим. Тільки декілька з них починають розуміти, що сьогоднішні росіяни можуть і справді бути готовими принести в жертву свої стандарти життя, і в тому числі себе самих, у погоні за архаїчними колоніальними завоюваннями.
Ще більш обмежене зовнішнє розуміння України. Починаючи від 1991 року, Захід ніяк не міг зрозуміти геополітичні наслідки появи незалежної України та типово ставиться до неї як до непрошеного гостя. У відносно небагатьох випадках, коли західні країни таки приділяли часточку своєї уваги Україні, більшість їхніх розглядали її крізь спотворену та застарілу призму російських наративів. Вражає, але навіть зараз, після двох продемократичних революцій та п’яти років озброєного конфлікту у відповідь на підтримку інтеграції зі Заходом, Україна міцно залишається в пастці пострадянської нічийної землі, в якої дивним чином відсутні дорожні карти членства в ЄС і НАТО.
Закликати Україну до компромісу з російським завойовником осудливо не лише з моральної точки зору. Це також нерозумно в стратегічному плані. Захід уже опинився з Москвою у новій «холодній війні», що має своє коріння в Україні. Допоки війна в Україні не завершиться, ця конфронтація продовжуватиме курс на ескалацію. З часу першого нападу на Україну Росія розширила свою гібридну ворожість на вражаючому ряді фронтів – від Сирії до президентських виборів у США-2016. Нині як новий театр холодної війни з’являється Африка, в той час як спроби Кремля підірвати демократичний процес по всьому Заходу не демонструє ознак уповільнення. Тим не менш, усі дороги все ще ведуть до Києва.
Гібридна війна Путіна в Україні залишається епіцентром глобального конфлікту і бій нині входить у те, що можна назвати вирішальним періодом. Україна проведе президентські та парламентські вибори цього року, і голосування на обох із них, ймовірно, закріпить історичний розворот країни назустріч євроатлантичній інтеграції. Обрання іншого прозахідного президента і парламенту стане нищівним ударом по російських імперських амбіціях і тим, що може переконати Кремль розглянути все більш різкі заходи. Зіштовхнувшись з перспективою зниження свого статусу від героя Криму до людини, яка втратила Україну, Путін буде гостро відчувати, що його режим може не пережити такої невдачі.
Ось чому дуже важливо, щоб зараз міжнародна спільнота посилала правильні сигнали Путіну. Найближчими місяцями будь-які розмови про прагнення обох сторін до деескалації мають бути замінені на ясну та однозначну підтримку України в її захисті проти російської агресії. Москву треба болісно примусити до усвідомлення наслідків у разі, якщо вона надалі захоче перевірити готовність Заходу та стійкість України. Нова холодна війна – це прямий результат зусиль Заходу з 2014 року на умиротворення Москви, та уникання некомфортних реалій реваншистської Росії. Це видавання бажаного за дійсне мусить поступитись певному виду ясності, яка перемогла в першій холодній війні. Зрештою, не можуть бути еквівалентними українська стійкість і російська агресія. Якщо Росія припинить воювати, не буде війни. Якщо Україна припинить боротись, не буде України.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Пітера Дікінсона. Републікацію повної версії тексту заборонено.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени