Повну версію інтерв'ю з Єгором Фірсовим слухайте на Radio NV
Мене розчаровує думка про те, що хтось сподівався, що після Авдіївки ворог зупиниться. Ми, військові, наприклад, жодної передумови не бачили, щоб вважати, що ворог зупиниться після взяття якогось міста. Я постійно кажу скрізь: міста треба захищати саме для того, щоб ворог не розганяв свої контрнаступальні дії. Коли ворог, противник заходить в будь-яке місто — Авдіївку, Вугледар, він миттєво отримує перевагу, а ми отримуємо недоліки на кілометрів 20−30, тому що вимушені бути просто в полі, в посадці, в дуже невигідних умовах. Немає де закритись, немає де зробити маневр, немає де поставити техніку, немає як якісно прикріпити антену на FPV-дрон, щоб покращити радіогоризонт. Нічого такого немає. Натомість у ворога все є, коли він заходить в місто. Всі ті переваги, які мали ми, зараз потенційно має противник.
Я навіть більше скажу. Коли ворог бере будь-яке місто, на кшталт Авдіївки, Вугледара, потенційно — Покровська, це продовжує війну, умовно, на пів року. Це, звичайно, умовно. Чому? Тому що позиція перша для них — позиція моральна, психологічна: «Ми все робили правильно, треба далі тиснути». Позиція друга, військова: «Ми отримали перевагу, треба далі тиснути». І все це вони будуть робити, говорячи офіційно, що вони готові до переговорів; посилаючи меседж Заходу, що треба сісти за стіл перемовин, тільки домовиться і все буде добре. А вони будуть продовжувати тиснути.
Ми згадували з хлопцями, що 10 жовтня почалася масована атака на Авдіїівку. Мало хто в неї вірив, але ми безпосередньо бачили величезні скупчення техніки. Тоді, до речі, на Авдіївку одночасно висунулись декілька бригад противника. Це була реально бійня. Можливо, навіть таких боєнь і не було. Героїчно, вже можна говорити, 110-та бригада на чолі з Героєм України Чумаком (це один із провідних комбригів) тоді зробили все можливе, щоб більше 12 тисяч особового складу противника (деякі навіть говорять про більше) просто були вщент знищені.
Промінь надії є. Це правда, це видно
Так, ми втратили Авдіївку, але отримали перевагу в тому, що суттєво сточили зуби противнику. До речі, була дуже схожа історія із Бахмутом. У Бахмуті була, можливо, найсильніша в світі ПВК Вагнер. Зараз такої ПВК не існує. Її вбили, зокрема за рахунок того, що вони отримали шалені втрати під Бахмутом. Це призвело до внутрішньої політичної кризи у противника. І свої результати і Бахмут, і Авдіївка принесли.
Наша головна задача, яку до нас намагається донести командування, і ми своїм хлопцям про це говоримо, — не просто треба захистити Покровськ, а саме під Покровськом, під Кураховим завдати ворогу таких неминучих втрат, щоб вони далі не могли розганяти цю хвилю наступу. Такий це має вигляд.
Я воюю у 109-й бригаді ТрО, що зараз на покровському напрямку, і авдіївському, і торецькому — зараз це вже фактично одна вісь. Що ми зараз маємо на покровському напрямку? Одразу розчаровую тих, хто очікує, умовно кажучи, кінця бойових дій, хто очікує миру, якогось перемир’я: поки ворог не вичерпав ресурси і поки ворог відчуває, що його військові операції досягають успіху, ворог не зупиниться.
Є пересічний слухач Radio NV, який, з одного боку, чує в новинах, що Reuters заявило, що Путін готовий до перемовин; і думає: «О, зараз щось почнеться». А з іншого боку, є бойові дії в умовному сусідньому окопі. І це все міжнародна така собі гра, блеф, посилання Заходу сигналу до того, що, по-перше, «розмовляєте зі мною, легітимізуйте мене». Друга історія: він своїми меседжами про оце припинення вогню розслабляє, зокрема, і Захід: «А навіщо нам давати зброю, якщо, умовно кажучи, в цьому році може бути потенційний мир?» А іншою рукою він продовжить на нас тиснути, продовжує забирати міста, продовжує просувати свою армію, стирати наші міста Донбасу з обличчя землі. Ось в чому полягає певний дисонанс.
Тому зараз всім — і владі, і нашим урядовцям — треба зрозуміти одне. Поки росіяни просуваються, навіть якщо вони роблять це зі швидкістю один кілометр на тиждень, це дає всі підстави їм розуміти, що все вони роблять правильно, треба тиснути, тиснути, тиснути… Майте на увазі, що вони відчувають: «Ми зараз будемо тиснути, воно погано просувається, кілометр на тиждень, але настане мить, коли вони посипляться». Ось їхній задум, отак вони мислять.
Ми маємо мислити інакше. Ми, навіть якщо хочемо якихось перемовин, якоїсь передишки, маємо зробити все, щоб їхня армія була знищена. Тобто не треба сподіватись на якийсь майданчик десь у Вашингтоні чи в Стамбулі, де хтось сяде домовиться і все припиниться. Я часто кажу, що зараз умовний ротний Микола з-під Вінниці набагато впливовіший, ніж якийсь міністр якоїсь західноєвропейської країни. Тому що Микола зараз сидить в Лисівці у Покровському районі і безпосередньо тримає позицію, не дає росіянам пройти під Покровськ. І цим самим впливає, зокрема, на геополітичну ситуацію.
Ось коли ми почнемо концентруватись виключно на військовому порядку денному, не звертаючи увагу на якісь інші речі, якими нас дурять (коли дурять одним, а іншою рукою роблять щось інше), тоді, я думаю, ми потроху будемо досягати успіху.
Для нашого війська існує зараз дуже багато викликів зсередини. Одні пов’язані з випадками самовільного залишення частини. Є ситуація, що обіцяли шукати шляхи щодо демобілізації: вже пів року минуло і нуль. Третій виклик — гроші. Одноразових росіян вербують за 31 тисячу доларів у Бєлгородській області, а у нас, умовно кажучи, солдат-строковик отримує менше коштів, ніж російський військовополонений, перебуваючи у тюрмі. Що умовний ротний Микола думає про це — це насправді розкішне центральне запитання. Я вважаю, що саме це питання має обговорюватися — воно на першому місці.
Ротний Микола і його підлеглі — реальні солдати, особливо піхотинці, що треба їм дати? Можемо загинати пальці на руках.
Історія перша. Прагматично буде звучати, трошки навіть цинічно, але де та надбавка 70 тисяч грн, яку просто обіцяли? Влада колись проголосувала і скрізь пішла новина про те, що військовим зробили надбавку — ще плюс 70 тисяч. Тобто піхотинець може отримувати зарплату, надбавку в 100 тисяч і плюс ще в 70 тисяч мати цю надбавку. Її не мають. І тут історія не в тому, що її не доплачують, тому що хтось, умовно кажучи, на фронті, насамперед, за гроші. Тут історія в тому, що обіцяли і солдати думають, що, бляха-муха, знову надурили.
Друга історія. Їм треба дати ясність, з точки зору того, скільки ще вони безпосередньо — їхній підрозділ, не країна, — буде воювати. Нехай скажуть, що чотири роки треба відвоювати, і ти можеш мати можливість на відпочинок. Нехай це ще якісь три роки, навіть п’ять років — це все ж таки ясність. Ми розуміємо, що умовної демобілізації — «о, ви відвоювали три роки, до побачення, можете бути вільними», — не буде. Кожен це розуміє. Але, коли ти відвоював три роки, маєш повне право на умовну відпустку в півроку, — таке можливо зробити владі, піти на це.
Треба дати хлопцям таку можливість, тому що, якщо вони повоюють в такому стані ще якийсь час, без перепочинку, вони будуть недієздатні, повернуться додому в СЗЧ, вони будуть божевільні. Суто прагматично, з такими буде дуже важко. Нам вже потрібні боєздатні солдати, нам потрібна армія, а не зломлені, психологічно знищені тисячі хлопців. Ось ці історії, починаючи із зарплати, закінчуючи відпочинком, — це прямо основа основ.
Але і зараз цьому ротному Миколі потрібно дати надійні захисні споруди, щоб він не сидів в якомусь окопі, який сам собі змайстрував зі своїми хлопцями. І другий момент — все ж таки забезпечити його всім необхідним, щоб він мав виконувати свої бойові задачі — починаючи від дрона типу Mavic, закінчуючи забезпеченням його постійними стрімами, ситуативною обізнаністю, РЕБом на кожну одиницю техніки, щоб він не боявся проїхати туди-назад, що ворожа FPV-шка його одразу знищить.
Останнє скажу. Ми ж постійно показуємо, як ми нищимо FPV-дронами. Але ж і до нас летять FPV-дрони, це не треба забувати. І нам треба захищатися. Нам треба захищатися РЕБом і рушницями, і всім необхідним забезпечити Миколу для того, щоб він беріг життя своїх підлеглих.
Чи є якісь видимі ознаки того, що кількість росіян на фронті зменшується? Промінь надії є. Це правда, це видно. Скажу так. Ми всі розуміємо наші проблеми: нам дуже важко, всі про це говорять — про піхоту, про кризові моменти, чого не вистачає. Повірте, в противника суперсуттєві проблеми зокрема. Починаючи від цієї виплати — близько 30 тисяч доларів за підписання контракту — яка свідчить, що у них є тотальна криза, зокрема із особовим складом.
Денис Казанський до нас нещодавно приїздив, ми з ним спілкувалися. Він аналізує всі ці соцмережі. І він розповідав історію, що накопичується суттєва криза на тему, що той, хто з росіян вступив у їхню армію раніше, він же не отримав цих гроші, а той, хто вступає сьогодні, отримає ці гроші. І ця криза набухає. Дуже багато, зокрема «воєнкорів», пишуть про те «за що ми тоді воюємо» тощо.
Ми також бачимо, що в них не вистачає сил, наприклад, вести одночасно бойові дії на всіх напрямках. Вони зараз ведуть на напрямку Вугледар-Курахово-Селидове, після того будуть переключатись на Покровськ, після того будуть переключатись на Торецьк. Пройшли ті часи, коли одночасно вони наступали і на авдіївському, і на бахмутському, і десь встигали контратакувати на запорізькому напрямку. Вони зараз роблять виключно акценти, плюс до того, що роблять це безпосередньо на Донбасі, тому що політично Донбас для них важливий.
Тому кризу в їхніх напрямках ми відчуваємо. Починаючи від настрою, закінчуючи безпосередньо піхотою, солдатів у них не вистачає. Це нам дає надію, що якщо ми будемо працювати інтенсивніше, якщо буде в нас більше дронів, більше технологічних рішень по дронах, системи зв’язку, ретрансляції, то це буде збільшувати наші шанси на те, що наш противник видихнеться. І, можливо, тоді в нас з’явиться вікно і для умовних перемовин, і для контрнаступальних дій. Надія в нас безпосередньо є, вікно можливостей.
Я вам скажу так: мій підрозділ, в принципі, цим і живе. Тобто у нас не задача просто спалити противнику якусь «буханку». Мій підрозділ живе надією, що ситуацію можна розгорнути в протилежний бік проти ворога.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV