Повторення пройденого

Напередодні свят усі заговорили про річницю революції 1917‑го. Хто – російської, хто – української. 100 років — серйозний термін, якщо врахувати, що історія ходить по колу. І, схоже, знову повертається

Сергій Жадан,
письменник

У своїй книзі Криваве століття, розмірковуючи про причини поразки української революції 1917–1920 років, філософ Мирослав Попович пише: “Національна солідарність, як любов і гроші, вона або є, або її немає. В Україні її не було". Минуло сто років. Таке відчуття, що знову — ні любові, ні грошей.

Напередодні новорічних і різдвяних свят всі якось заговорили про річницю революції. Хто – російської, хто – української. Кого яка цікавить. Справді, сто років — серйозний термін, який мав би налаштувати на філософські роздуми. Ми ж всі згодні з твердженням, що історія ходить по колу? Ну ось, схоже, вона повертається. З тими ж питаннями — збереження незалежності, ідентичності, врешті-решт. Дивним чином вони звучать особливо актуально, якщо врахувати соту річницю української революції, яка піднімала у свій час ці ж питання і не зуміла правильно на них відповісти. Втім, це добре: історія повинна ставити питання, особливо та, яку, за визначенням класика, неможливо читати без брому.

Власне, історію України і варто перечитувати хоча б тому, що більшість її гострих кутів не втрачають своєї гостроти з часом. Про що ми великою мірою дискутуємо в своїх соціальних мережах? Про те ж, про що сто років тому сперечалися такі ж середньостатистичні громадяни-патріоти на мітингах і демонстраціях. Сперечалися, не відчуваючи тієї національної солідарності, без якої весь їхній патріотизм виявився нічого не вартим.

Що тоді може стати основою для подібної солідарності? Де ті точки і поняття, які є ключовими для нашого ймовірного і умовного суспільного договору? На чому можна побудувати цю національну солідарність, схожу на любов? На мовному питанні? Навряд чи. Розумію, що зі мною багато хто не погодиться, але все ж. На питанні історії? Теж навряд. Занадто багато тут простору для розбіжностей і суперечок. Євроінтеграція? Навіть не смішно. Тоді на чому? На питанні про визнання війни війною? Так, безумовно. Складно знайти точки дотику з тим, хто, маючи в кишені паспорт твоєї країни, не визнає сьогодні самого факту агресії та окупації. На питанні незалежності й права на існування твоєї країни? Так, безсумнівно. В цілому не так складно зрозуміти, що підстав для солідарності існує не менше, ніж підстав для конфронтації та взаємного ігнорування. Тут досить просто перечитати підручник з історії. Бажано до кінця. Сподіваюся, саме це на нас і чекає найближчим часом — повторення уроків історії, робота над чужими помилками без права на власні.

Чого ще варто очікувати? Свята передбачають наявність впевненості та оптимізму, багато хто саме це й демонструє. Мовляв, цей рік буде важким, але переламним, буде непросто, але ми зможемо все змінити, все буде добре і ніяк інакше. Але є така проста річ: календар — не персональний комп'ютер, він не перезавантажується на новий рік, від нього безглуздо вимагати рішучої зміни курсу. Які зміни відбулися з нашою економікою на ранок 1 січня? Ну добре, бог з нею, з нашою. Що змінилося в світі станом на ранок 1 січня? Що змінилося у нас? А що могло змінитися? І хотіли ми насправді, щоб щось змінилося? Так що ми насправді можемо вимагати від майбутнього?

Від нього складно чогось вимагати без розуміння того, що майбутнє — це в якомусь сенсі відтерміноване сьогодення, те, що так чи інакше вже відбулося, і вимагати від нього радикальних відмінностей як мінімум наївно. Майбутнє буде таким, яким ти його робиш сьогодні. Звичайно, якщо з неба не впаде метеорит або десь поруч не вибухне АЕС, чого в нашому разі відкидати теж не варто. Тому залишається працювати з урахуванням того, що історія рано чи пізно повернеться, а ось з чим вона повернеться — залежить перш за все від тебе самого, від готовності брати на себе відповідальність, від здатності розуміти, на кого можна покластися і з ким варто об'єднуватися заради спільної справи, заради спільної перемоги. Не таке вже і складне уміння, з яким так чи інакше доведеться вчитися, щоб не повторювати помилки минулого. Щоб той, хто буде читати нашу сьогоднішню історію через сто років, не хапався за бром.