Люди діляться на дві групи – одна вважає, що Росія «навіки повернула» Крим, інша вважає, що Крим повернеться в Україну і станеться це скоро. Або ще швидше. Можна скільки завгодно іронізувати над тими й іншими, але у істориків є неспростовні аргументи – останні 100 років Росія повертає території – це стало традицією, пише Олег Панфілов для Крим.Реалії.
Звичайно, щоб з'явилася традиція повернення, має бути і традиція завоювання. Вона давніша, оскільки Росія створювалася за допомогою завоювань, окупацій і анексій. Відбувалося це з 15 століття, через захоплення Новгорода й окупації Новгородської республіки, прообразу європейської держави, що входила в сферу інтересів Ганзейського союзу та спокійно існувала 342 роки. Потім по черзі завоювали Поволжя та Урал, південні степи і Сибір, Україну та Балтію, Далекий Схід і Кавказ, Центральну Азію та Польщу.Завоювання називали «збиранням земель», цей територіальний общак потім і назвали Росією.
За царів-імператорів частіше захоплювали, але іноді і віддавали, коли програвали війни – наприклад, на Далекому Сході. Традицію повернення краденого почали більшовики, які відмовилися від Польщі та Фінляндії, про що потім довго жалкували. Польщу в 1944 році повернули, а Фінляндію в 1940-му захопити не вдалося. Зате прихопили Західну Україну і Білорусь, Молдову та Республіку Тива. З часом захоплені території поділилися за своїм статусом на три категорії: російські республіки, радянські республіки і «країни народної демократії», тобто, там, де знаходилися радянські війська. Була й четверта категорія – нахлібники, країни, що знаходилися на фінансовому та ідеологічному забезпеченні СРСР – від Куби до Анголи та В'єтнаму.
9 листопада 1989 року впала Берлінська стіна, що простояла 28 років, розділяючи один народ, одну країну. ФРН швидко оговталася після Другої світової війни, а НДР, завдячуючи радянській допомозі, була однією з найбільш жорстких соціалістичних країн, створених СРСР з 1945 року. Радянська, а тепер і російська пропаганда співають дифірамби Горбачову та Шеварднадзе, колишньому главі МЗС СРСР, що завдяки їх «миролюбній політиці» дві частини країни об'єдналися. Щоб зрозуміти ступінь миролюбності, досить згадати радянські магазини, які у своїй порожнечі не поступалися «чорним діркам» – Радянський Союз доживав останні місяці, і утримувати НДР вже не було ніякої можливості, як і неможливо було втримати німців, які рвуться на Захід.
А потім була «оксамитова революція» в Чехословаччині, розстріл Ніколає Чаушеску, а раніше – Польща з «Солідарністю», Угорщина, Болгарія, Монголія. Від Радянського Союзу тікали «братні народи», у яких історична пам'ять виявилася сильнішою, ніж прихильність до «старшого брата» у багатьох пострадянських країнах. Пішли балтійські країни, на порозі вже стояла Грузія – «общак» розсипався. У Путіна було і, поки що, залишається завдання зберегти і повернути втрачене – таким же методом та способом, який був у 15 столітті, – захоплення, обман, анексія, асиміляція населення. Путін, проте, не розрахував – метод хоч і старий, умови зовсім інші. З березня 2014 року санкції почали міняти Росію, як колись вплинули на існування СРСР.
Санкції стали поступово змінювати і ставлення до Росії: рік тому створена дитяча організація ЄврАзЕС так і залишилася в дитинстві, розсипаючись на очах. Саміти СНД перетворені в збіговисько, на яке приїжджають кілька президентів, посміхаються один одному кажуть чергові слова, які більше схожі на тости, і повертаються в свої країни, до своїх проблем. ОДКБ – міфічна організація, вона давно вже не проводить ні самітів, ні навчань, навіть не приймає заяви – щоб було зрозуміло, жива вона чи ні. Єдиними «живучими» територіями, як не дивно, залишаються сепаратистські «держави», у яких зараз одна мета – вижити, а ще – вгадати своє майбутнє.
Крим – остання викрадена Росією територія. Криму найважче – його окупація стала приводом для введення санкцій і коли-небудь росіяни зрозуміють, що красти погано і за це можна отримати покарання, яке може коштувати розвалу країни. Але в Росії, як і в Радянському Союзі, погано з історичною пам'яттю, яку виганяли репресіями та ГУЛАГом – і тому населення звикло жити сьогоднішнім днем, не намагаючись зрозуміти, що їх чекає в майбутньому.
Кримчанам було б корисно знати, що відбувається з їхніми «колегами» – раніше захопленими територіями. В Абхазії – чергові вибори в «парламент», які супроводжуються скандалами,що загострилися після публікації матеріалів сурковской пошти. Абхази нарешті документально переконалися в тому, хто ними керує, а всі їхні гасла про «побудову держави» – блеф, який підтримується російським бюджетом. Усі кандидати в депутати говорять по-російськи, а бажання «відродити» абхазьку мову забуті. «Незалежна» Абхазія визнана тільки окупантом – Росією, а також російськими нахлібниками – Нікарагуа, Венесуелою і Науру. У «Південної Осетії» така ж ситуація, тільки там скоро «президентські» вибори, на яких переможе кандидат, якого найбільше любить Кремль і якому дасть гроші на підтримку штанів.
Окуповане Придністров'я виявилося затиснутим між Молдовою і Україною, яка ніколи не буде підтримувати сепаратизм на лівому березі Дністра. Цю територію не визнав ніхто, навіть окупант. Як і у випадку з Карабахом, не визнаним ніким, зокрема і Вірменією. Зусилля Грузії, Молдови та Азербайджану не дозволили перетворити сепаратистські території в самостійні «держави», скільки б не намагалася Москва і скільки б не обманювалося місцеве населення. Всі ці території знаходяться в реанімації, до яких підключений апарат штучного життя – російський бюджет. Судячи з дієвості санкцій, бюджет вичерпується та залишилося ще трохи часу, щоб він висох остаточно. Коли Росії не буде вистачати грошей ні на війни, ні на власне населення, настане колапс сепаратизму.
Відповісти прямо і з упевненістю, коли повернеться Крим я теж боюся, але вірю, що це станеться. Для впевненості є кілька причин. Перша – жодна з країн, навіть із залишків дружніх Росії, не визнали анексію Криму. Друга – юридичне обґрунтування анексії суперечить міжнародному праву і від цього не відмахнешся. Третє – історичному обґрунтуванню може повірити тільки божевільний, оскільки Крим, як і всі інші території, був захоплений – завойований, відібраний, вкрадений, як подобається, але він ніколи не був етнічно російським і ніколи добровільно не приєднувався до Росії. Четверте – репресії щодо корінного населення, а також українців можуть стати приводом для розгляду відповідальності Росії в міжнародних судах. П'яте і головне – Росії найближчим часом буде важко, а в перспективі неможливо буде забезпечувати фінансування кримського бюджету через санкції та катастрофічну ситуацію в російській економіці.
Всі ці фактори зводять зусилля кримської маріонеткової влади та Кремля до банального існування, але ніяк не до розвитку перспективного регіону. Логічніше було б апелювати до активістів «русского мира», переконувати їх у неминучості, але вони ще якийсь час будуть перебувати у впевненості, що їх мрія буде вічною. Так комуністи теж думали протягом 74 років, переконуючи радянське населення в тому, що «Ленін жив, Ленін живий, Ленін буде жити» і «світле майбутнє» не за горами.
Берлінська стіна будувалася з бетону, який рознесли за кілька годин, як тільки стало ясно, що Німеччина, а не Горбачов, хоче бути єдиною. Всі роки існування соціалістичного табору поляки і угорці, чехи та румуни не залишали надії звільнитися від марксизму-ленінізму. Як і грузини, українці та молдовани. Таджики в 1991 році почали своє звільнення від комуністичної ідеології, але тоді Кремль мобілізувався і влаштував там громадянську війну. Тоді було зрозуміло, що насправді Радянський Союз тримався на страху та брехливій ідеології, але здебільшого на доходах від продажу нафти і газу. Як тільки ввели санкції проти СРСР, він став руйнуватися під пам'ятниками Леніну та іншим вождям, що падають.
У мене немає сумнівів в тому, що Крим повернеться в Україну – ця впевненість обґрунтована історією і подіями останніх десятиліть. За крадіжку карають, за брехню засуджують, за самообман буде мучити совість – ніяка пропаганда не врятує кримський «русский мир» від необхідності погодитися з цим. І чим швидше це станеться, тим легше їм буде приймати рішення – жити в Україні або скористатися можливістю розвивати дачні ділянки в Магаданській області. І головне – зрозуміти, що світ вже не буде мовчки спостерігати за тим, що витворяє Путін.