Деякі мої знайомі, що лояльно відносяться до Путіна та путінізму (не хочу в спекотний літній день згадувати про теплий зимовий одяг), журилися — мовляв, навіщо ж це російський президент і головнокомандувач Зурабова, «політичного голуба», відкликав з Києва? Навіщо Кремль хоче призначити послом РФ в Україні Михайла Бабича, який, судячи з усього, не тільки персонаж з ФСБ РФ, але ще й, будучи членом Радбезу РФ, причетний до «повернення» Криму? Що, у Путіна цього не розуміють, чи що?
Насправді, у Путіна багато чого не розуміють. Один з головних концептуальних прорахунків — безмежна віра в фантазії та розумові заключення президентського кума. Однак з приводу сюжету з послами — розуміють непогано. І справа не в потрійному окладі, який сплачується останні роки російському послу. І не в тому, що Зурабов вже давно розібрався в українських реаліях, а тому, наскільки можна зрозуміти, не підтримував ні гібридну війну, ні відкрите вторгнення.
Просто хочеться покомизитися.
Так і міжнародним спостерігачам Кремль тепер скаже — мовляв, ми за мир і дружбу з Україною, навіть посла свого туди відрядили, а це все вони, кляті фашисти, порушники Мінських угод.
Але ця ситуація з російським послом ще раз підкреслила, що реально між Росією і Україною — війна, а формально — стіна ненависті, нерозуміння і найжорстокіше бажання нейтралізувати один одного раз і назавжди. Або, інакше кажучи, «гібридна війна».
Тепер навіть сама ідея послати в Україну посла — вже нереалістична. Чому?
Та тому, що монолог кандидата в посли РФ у Києві на закритій зустрічі з Порошенком виглядав би приблизно так.
«Дорогий Петре Олексійовичу! От ви там висловлювали якесь нез'ясовне невдоволення з приводу Криму, так я вам повинен повідомити: Крим і Севастополь — це навіки вічні територія Російської Федерації. І ми з вами не збираємося обговорювати наші внутрішні російські проблеми, в т. ч. приєднання цих споконвічно російських регіонів, які повернулися в рідну гавань, до Південного Федерального округу.
Так, до недавнього часу я був представником президента в Приволзькому федеральному окрузі. Ну а зараз — рокування, так би мовити, відбулося: Міняйла з нашого Севастополя призначили в Сибірський округ. Ну а мене з Приволзького — до вас, у Малоросійський федеральний округ. Ой, хотів сказати, послом в Київ. Ну, думаю, ми один одного зрозуміли.
Так що побажайте мені удачі на новому посту. Моє керівництво поставило переді мною тут у вашому Києві дуже складну задачу. По-перше, доведеться скоріше ваші внутрішні проблеми взяти під наш контроль. Ви ж нічого не маєте проти Мінських угод? З Конституцією будете метушитись? Ну дуже просили, щоб до нашого Дня національної єдності на початку листопада ви там у себе в вашому цирку все поприймали.
По-друге, відновити мережу, ой, хотів сказати, велику компанію наших київських друзів — ну ви в курсі всіх цих гідних людинок.
По-третє, доведеться спробувати змінити ваше упереджене ставлення до Росії, до нашого національного лідера, до майбутнього Криму — ми там міст вже щосили будуємо. Грошей, правда, малувато, але ви ж нам кредит Януковича повернете — ось ми і добудуємо.
По-четверте, Олексійович, ти ж сам все розумієш — наших хлопців треба буде звільнити, вибачитися, все таке. Ні-ні, не тих — не військових. Ці всі ваші Александрови, Єрофеєви — вони нам до лампочки! Цих, з Луганська, серйозних хлопців. І скажи там цьому Луценку — якщо когось захоче заарештувати з наших, ну, в сенсі, з ваших, які за нас, то треба буде у мене в офісі візу проставляти. Ні-ні, нічого стрьомного.
По-п'яте, я до вас їду захистити Київський екзархат, ой, ну в сенсі, канонічну православну церкву. Ми тут нещодавно провели хресний хід — непогано, правда? Не знаю, як ви, але ми на моїй старій роботі з хлопцями давилися зі сміху, коли по телевізору дивилися.
Ну і взагалі — прізвище у мене українське, ви ж бачите. І тато (мама, дружина, сестра, бабуся, дідусь, сестра, сусідка, прибиральниця на останній роботі) у мене був українцем (українкою), так що ми — свої люди! Та й взагалі — ми один народ, а у вас, українців, пісні хороші! Ну і сало чудове — запашне, товсте. У нас теж гарне, з м'ясними прошарками, але ваше — поза конкуренцією. Ну а про горілку я взагалі мовчу. Так що, шановний Петро Олексійович, підписуйте швидше агреман. Ну а я вам натомість — запрошення пришлю на прийом на честь призначення мене послом. І ще на концерт — Кобзон буде — він же ваш, Валерія, Газманов, Ані ця ваша Лорак, Коля Басков, Філіп, Таєчка Повалій. Загалом, все як за дідуся — ну, за Віктора Степановича. Так що свої люди — поквитаємось. Ах, ну що ти будеш робити! Про головне забув зовсім. Бендеровський проспект треба б взад в Московський перейменувати, так скоріше, скоріше — добре б як раз в день вручення вірчої грамоти. Або як там це у дипломатів називається».
Особливість ситуації в тому, що такі слова Порошенку довелося б почути не тільки від кадрового фсбшника або дипломата з 30-річним стажем, але навіть і від Сахарова, улюбленого путінського махатми Ганді або «непротивленця» Льва Толстого — якщо б вони, звичайно, погодилися стати послами в Києві. Тут сам контекст генерує текст. І, схоже, так тепер буде завжди.