Памятати все

Герман Хан, уродженець Києва і співвласник Альфа-Груп зі статком у $8,7 млрд, згадує рідних, що загибли у Бабиному Яру, і пояснює, чому українській столиці необхідний Меморіал пам'яті жертв нацизму та Голокосту

Катерина Іванова

Упереговорній кімнаті Альфа-Банку в Києві техніки налаштовують телеміст з Лондоном. О 18:00 за київським часом має розпочатися інтерв'ю НВ з Германом Ханом, бізнесменом і благодійником, який входить до першої десятки найбагатших людей Росії зі статком, за підрахунками Forbes, $8,7 млрд. Хан є засновником консорціуму Альфа-Груп, котрий є сукупністю незалежних один від одного бізнесів, які здійснюють комерційну та інвестиційну діяльність, керувати активами, страхуванням, роздрібною торгівлєю, водопостачанням та водовідведенням.

Проте, сьогодні Хан говоритиме не про бізнес. За 75 років після однієї з найстрашніших трагедій часів Другої світової війни — масового розстрілу єврейського населення Києва в Бабиному Яру — Хан разом з однодумцями зі всього світу ініціює створення в Києві Меморіалу київським жертвам нацизму та Голокосту. Поки Україна залишається єдиною країною в світі, де досі немає інституту пам'яті, присвяченого цій трагедії.

Для киянина Хана за створенням меморіалу стоїть дуже особиста історія. В Бабиному Яру були розстріляні 13 членів його сім'ї, і повернути світу пам'ять про них Хан вважає своїм обов'язком.

Дещо запізнившись, бізнесмен з'являється на екрані ультрасучасної плазми, вітається, знімає наручний годинник і кладе його перед собою: напружений графік одного з найбагатших людей Росії не дозволяє йому перевищити ліміт часу, виділений на інтерв'ю з НВ.

Хан зосереджений і лаконічний, розмова про особисте для нього складна.

Трагедія Бабиного Яру тісно пов'язана з масовими розстрілами людей, чиєю єдиною "провиною" була єврейська національність. Природно, у мене виникало питання — чому це сталося? Як так могло статися? Я багато читав, намагався розібратися. Чому радянська влада, перемігши нацизм, сама вчинила злочин пам'яті щодо євреїв, ромів і багатьох інших, загиблих у цьому страшному місці? Чому трагедії та скорботі не залишилося місця в історії перемоги? Чи відповів я сам собі на це питання? Не до кінця. Якби хтось колись відповів на це питання, проблема масового насильства, з якою ми постійно стикаємося, розв'язалася б назавжди.

З Бабиним Яром насправді пов'язано дві трагедії. Перша — вбивство сотень тисяч безневинних людей. Друга — трагедія колективної пам'яті. Для більшості українців, зокрема киян, а також жителів інших держав Східної Європи, які постраждали від нацизму, жертви Бабиного Яру залишаються невідомими. До 75‑річчя трагедії виникла ідея створити зрозумілу, системотвірну конструкцію і вже на її базі створювати освітні програми, які поширювалися б на країни колишнього СРСР, розповідали про трагедію.

Я бачу майбутній комплекс не тільки пам'ятником минулого, але і живим центром знань і наукового пошуку про те, що сталося на цій частині планети у 1939-1945 роках, через історії людських життів, спогади і свідчення людей. Досі на пострадянському просторі не створено нічого подібного за масштабами.

Три покоління моєї сім'ї так чи інакше пов'язані з Києвом, де до 1941 року кожна четверта сім'я була єврейською. До революції вони жили на так званій Слобідці — тоді це була Чернігівська губернія. Сім'я у мене цілком традиційна — батько вчений, мати педагог, стандартна радянська сім'я, коротше кажучи. Трагедія Голокосту зачепила моїх близьких родичів з материного боку — від 7 до 13 осіб були розстріляні в Бабиному Яру. Я знаю про них небагато. Це були переважно літні люди, які через різні обставини не змогли евакуюватися з Києва.

Я цікавився, чому вони не виїхали, адже по радіо оголошували і розповідали, що особи єврейської національності підлягають знищенню. Одна з причин — просто не вірили, що німці можуть знищувати мирне населення. Радянська пропаганда багато чого розповідала, і люди ставилися до її послань скептично. А у них до того ж були живі спогади про німців ще з часів Першої світової війни, які під час окупації порівняно з рештою влад, що прокотилися Україною за різних часів, поводилися найдисциплінованіше.

Моя бабуся розповідала, що у них мешкав німецький офіцер, який їх всіляко підтримував, пригощав дітей шоколадом. Потім, вже після того як усі ці військові частини після революції вивели в Німеччину, він продовжував з ними листуватися ще якийсь період. У них були такі товариські стосунки. У багатьох єврейських сімей є подібний досвід.

У Києві ми жили в районі площі Перемоги. Це старий район з глибокими традиціями, зараз там багато що змінилося. Мені було приблизно 15 років, коли в нашому будинку оселився новий сусід. Його звали Володимир Давидов, і він був приблизно одного віку з моєю матусею. Він часто бував у нас, і так я дізнався, що він був одним з тих, хто пережив Бабин Яр. Про жахи, через які довелося пройти, він завжди говорив неохоче — про розстріл, втечу, підвал, де доводилося ховатися.

Найбільше мене вразив один факт. Він був досить заможною людиною, вів майже світський спосіб життя (він дружив з цікавими людьми, у нього в гостях бували артисти, Володимир Висоцький приходив), але ніколи не носив золото, хоча це було модно тоді. Я запитав у матері, чому. Вона розповіла, що після того, як йому вдалося втекти з Бабиного Яру, його впіймали і знову доправили у концтабір, з якого йому знову вдалося втекти і певний час ховатися в підвалі у знайомих. Але одного разу його побачив на вулиці шкільний приятель і здав у поліцію. Володимира доправили до концтабору, що називався Сирецький,— він був побудований над Бабиним Яром.

Відступаючи, німецьке командування вирішило знищити сліди розстрілу. З ув'язнених тоді створили так звані зондеркоманди, яких кинули на ці роботи. Кожна команда відповідала за окрему ділянку робіт — хтось розкопував ями, хтось витягав трупи, хтось складав їх у багаття. Володимир потрапив до зондеркоманди, яка обшукувала трупи та знімала з них коштовності, зокрема виривала золоті зуби.

За 75 років після трагедії, коли у світі набирає сили дискримінація, зокрема за етнічною ознакою, людям важливо нагадати, чим закінчилася Друга світова війна і що за нею відбувалося. Я відвідував Яд ва-Шем, Меморіальний музей Голокосту у США, Музей історії польських євреїв у Варшаві, Пам'ятник жертвам подій 11 вересня в Нью-Йорку. Я не хочу поглиблюватися в рекомендації, вважаю, їх мають давати професіонали. Але ми не хочемо повторювати те, що вже було впроваджено в інших країнах. Прикладом може бути Музей толерантності в Росії, де все зроблено з урахуванням сучасних технологій.

Наприклад, моя старша дочка, якій зараз 21, у період літніх канікул — а це було кілька років тому — працювала волонтером у цьому музеї за своєю ініціативою, водила екскурсійні групи. Її надихнуло середовище і те, як побудований цей музей. Створення такого меморіального комплексу має стати нагадуванням про те, з чим людство не повинне зіткнутися більше ніколи.

Історію трагедії Голокосту, Бабиного Яру і їхній зв'язок з цим необхідно упакувати в правильну оболонку, щоб, по‑перше, це було цікаво, а по‑друге, щоб для молодих людей, які приходять до меморіалу, це не було ще однією трагічною сторінкою історії, але дозволило ставити питання й отримувати важливі відповіді і для сучасності, і для їхнього власного життя.

Історія моєї родини — це великий емоційний поштовх, який вплинув на те, ким я є сьогодні. Тому я намагаюся робити посильний внесок у пропаганду не тільки ідей-руйнівників антисемітизму, але і будь-яких інших, пов'язаних з обмеженням людей за національною, етнічною ознаками, з будь-яких інших підстав, де більшість обмежує меншість. Я вважаю, що сучасний світ має бути максимально толерантним, без цього повноцінна демократія неможлива.