«Життя, яке у нас є, занадто важке для нас, – писав Зигмунд Фрейд. – І щоб його пережити, ми не можемо відмовитися від паліативних заходів».
Коли в 2015 році до влади в Польщі прийшла партія «Право і справедливість» на чолі з Ярославом Качинським, вона почала саме з паліативних заходів. З останніх – законопроект, що забороняє звинувачувати поляків у Голокості та інших військових злочинах, які мали місце під час німецької окупації Польщі. Сейм і Сенат уже підтримали цю ініціативу, а у президента Анджея Дуди є 21 день для роздумів.
Поданий законопроект – частина так званої програми «хороших змін», яку от уже другий рік реалізовує партія «Право і справедливість». Серед таких «реформ» – спроби узаконити контроль влади над ЗМІ, а також драконівський закон про заборону абортів. Навіть промови, з якими польські політики виступають на публічних заходах, чимось нагадують старі комуністичні часи. Іншими словами, польські ліберали тепер як ті «свині, яких відірвали від корита».
За часів окупації поляків-колаборантів, які – щоб не потрапити в немилість – реєструвалися як етнічні німці, називали «фольксдойчами». Сьогодні ж так можна назвати тих громадян, які просять ЄС урезонити польський уряд, який порушує Конституцію. Наприклад, засновує закони, які перекреслюють незалежність судової системи.
У 2015-2017 роках у Польщі кількість злочинів на ґрунті ненависті зросла на 40%
Свого часу комуністи придумали ярлик – «вороги народу». Сьогодні до таких «ворогів» Качинський відносить всіх, хто критикує дії його команди. Він називає їх «поляками гіршого сорту». І саме цей «сорт» громадян сьогодні масово виходить на вуличні мітинги – до слова, найбільші з часів руху «Солідарності».
Качинський вважає, що такі демонстрації «топчуть усе святе, що було колись в їхній культурі», зокрема, бездоганний – у його розумінні – «польський героїзм і мучеництво».
З культурних інституцій уряд вже давно видавив усілякі критичні думки. [...]
У 2016 році член партії «Право і справедливість» і він же – міністр культури Піотр Глинські оголосив про намір ліквідувати Музей Другої світової війни в Гданську. І це після того, як на його спорудження витратили $120 мільйонів. Музей було створено з міжнародним розмахом. Експозиція в ньому починається з історії тієї катастрофи, яка почалася після Першої Світової: зміцнення італійського фашизму, німецького нацизму, польського авторитаризму, японського імперіалізму і сталінізму.
Польський історик Ганна Мюллер, яка викладає в Мічиганському університеті, допомагала в розробці музейної експозиції. Одного разу вона зустрілася з польським священиком Миколаєм Склодовські, який народився в концентраційному таборі Равенсбрюк у 1945 році. Він показав Мюллер медальйон Святого Миколая, який мама майбутнього священика ховала в бруску мила. Склодовські віддав цей медальйон музею. Зараз там понад 13 тисяч подібних реліквій. [...]
Але сьогодні польський уряд каже, що музей не повною мірою показує польську точку зору на війну. Директор музею Павло Мачевич вже звільнений, головні музейні експонати ще на місці. Але з екскурсійної програми прибрали документальний фільм, 5-хвилинну хронологію важливих подій: від Корейської війни, пожвавлення Ку-клукс-клану, вбивства Кеннеді і всесвітньо відомої промови Мартіна Лютера Кінга «У мене є мрія» до випробувань атомної бомби, польської «антисіоністської» кампанії 1968 року, руху «Солідарність», зустрічі Рейгана з Горбачовим. Тут само і 11 вересня, Іракська війна, пекло в Алеппо й біженці, що тонуть у Середземному морі.
Так, не все в цьому фільмі «антипольське». Ця послідовність міжнародних подій, переглядаючи яку, ти замислюєшся: що в ній було локальним, а що – глобальним; що з цих жахів залишилося позаду, а що ні.
Заперечення глобального – або так звана винятковість – це суть «історичної політики» Польщі, головна мета якої – змінити погляд на події 20-го століття і виправдати поляків.
Основоположні принципи прості: ореол мученика, маніхейський поділ між невинністю і виною, а також впевненість у тому, що все погане йде ззовні.
Вперше поляки здійснили спробу «перевороту» у 2006 році після публікації книги «Сусіди» Яна Томаша Гросса. Тоді партія «Право і справедливість» теж була при владі і теж намагалася просунути ідею про кримінальну відповідальність за звинувачення поляків упричетності до злочинів нацистського та комуністичного режимів. Один польський історик Даріуш Стола висловив протест: «Якщо ні групи, ні окремі поляки не мають нічого спільного з цими злочинами, тоді до чого весь цей шум навколо спадщини комуністичного режиму? Зрештою, все погане зробили інопланетяни, найімовірніше, марсіани».
Тоді польські суди визнали закон неконституційним. Але 26 січня цього року Сейм все-таки відновив проект, наполягаючи на статті, яка передбачає до 3 років позбавлення волі для тих, хто «публічно приписує Польщі чи польському народу відповідальність або спільну відповідальність за нацистські злочини, вчинені Третім Рейхом», а також «інші злочини проти миру, людства та військові злочини».
Польський Центр досліджень Голокосту відповів: «Ми вважаємо прийнятий закон інструментом, призначеним для сприяння ідеологічній маніпуляції і нав'язування історичної політики польської держави».
У 2015-2017 роках у Польщі кількість злочинів на ґрунті ненависті зросла на 40%. А в квітні 2016 року Кабінет Міністрів ліквідував створену у 2013 році Раду з боротьби з расовою дискримінацією, ксенофобією та пов'язаною з ними нетерпимістю.
У травні 2016 року польського драматурга Павла Демірськи жорстоко побили за захист пакистанця, якого переслідували футбольні вболівальники. У вересні, коли історик Ежі Кохановськи їхав у трамваї в Варшаві зі своїм колегою-гостем з Німеччини, до нього підійшов чоловік і попросив припинити розмовляти німецькою. Кохановськи відповів, що його друг не розмовляє польською. У відповідь чоловік почав його бити. Водій трамвая відмовився телефонувати в поліцію, а професору Кохановськи в той вечір наклали 5 швів.
Одна з останніх подій у цьому ланцюжку – День незалежності Польщі 11 листопада. Тоді тисячі націоналістів промарширували вулицями під гаслами «Ми хочемо Бога» і «Польща тільки для поляків». [...]
У своїй книзі Hitler's Willing Executioners, американський політолог Деніел Голдхаген стверджував, що німці протягом кілька поколінь були заражені лютим антисемітизмом. Мовляв, вони були поганими людьми, які відчували задоволення, вбиваючи євреїв. Німецько-американський філософ єврейського походження Ханна Арендт не поділяє цю точку зору. «Багато років після того, – писала історик незабаром після війни – ми зустрічали німців, які говорили, що їм соромно бути німцями. Тоді я часто відчувала спокусу відповісти, що мені соромно бути людиною».
У продовження цієї дискусії, чеський політолог Павло Барса писав, що «якщо Голдхаген має рацію, то ми можемо спокійно спати». Але якщо правда все ж на боці Арендт, а також Фрейда, то ми вже більше ніколи не зможемо спати спокійно.
Один із найнеприємніших меседжів Фрейда полягав у такому: те, що нам загрожує, ніколи не буває безпечним за межами нас самих.
Історична політика – це як націоналізм у ширшому розумінні. І в Польщі, як і всюди, це не що інше, як механізм ухилення від відповідальності, спроба психологічного виправдання за допомогою експорту провини і прагнення знайти безпечне місце в світі.
Переклад НВ
Повну версію колонки читайте на The New York Times
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени