«Нещодавно на New York Times була опублікована цікава стаття. Автор висуває припущення, що російська влада часто позбувається своїх опонентів, дисидентів, колишніх чиновників, вигнанців та інших передбачуваних ворогів за допомогою отруєнь», - пише Стівен Уолт, американський політолог, професор Гарвардського університету і фахівець з міжнародних відносин, у колонці для the Foreign Policy.
Зокрема, можна згадати такі відомі прецеденти, як отруєння полонієм екс-офіцера ФСБ Олександра Литвиненка в 2006 році, а також загибель у 2012 році Олександра Перепеличного, одного з ключових свідків у справі Hermitage Capital, під час ранкової пробіжки (в тілі загиблого були знайдені сліди рідкісного отруйної рослини).
«Більше всього мене дивує в цій історії той факт, що подібна практика використовувалася протягом багатьох десятиліть», - продовжує Уолт. Політичні вбивства (особливо ті, які здійснені шляхом отруєння), здається, стали частиною діяльності деяких ключових органів Радянської/Російської держави, причому ця практика йде корінням ще в часи НКВД, а, можливо, і царів. До 1940 році Лев Троцький, наприклад, не становив загрози для Йосипа Сталіна. Однак той вбив свого опонента, який перебував у вигнанні в Мексиці.
«Політичні вбивства – погана звичка Москви, і від цього їй ще належить позбутися», - зазначає колумніст. Однак, продовжує він, Росія не унікальна в цьому питанні. Фактично більшість держав (якщо не всі) мають свої «шкідливі звички» - глибоко укорінені, спірні практики, які продовжують застосовуватись навіть тоді, коли виправдання цьому важко знайти.
Візьмемо, наприклад, Сполучені Штати. Американські чиновники ніяк не можуть припинити (волею-неволею) поширювати демократію, і неважливо, наскільки часто ці спроби мали прямо протилежний ефект. Частково це пояснюється тим, що ідеї демократії і свободи настільки сильно вплетені в американську політичну культуру, що критикам практики просування демократії по всьому світу важко, наприклад, пояснити, чому деяким громадам стане тільки гірше, якщо вони раптово стануть демократичними. Звичайно, підтримка демократії не завжди є поганою ідеєю, проте США продовжують намагатися встановити її навіть тоді, коли свідомо прогнозуються погані наслідки. «Це погана звичка, від якої ми, здається, не можемо позбутися», - вважає експерт.
Погані звички є і в інших держав. Наприклад, Ізраїль після здобуття незалежності встановив жорстку політику репресій по відношенню до палестинських фідаінів, які продовжили діяти на розмитих кордонах після встановлення перемир'я в 1948 році. В рамках цієї політики ізраїльтяни здійснювали атаки на йорданські, єгипетські та сирійські сили. Подібна політика спрацювала по відношенню до Йорданії, однак також стала однією з причин посилення ворожнечі з Єгиптом і, відповідно, частково спровокувала війни 1956 і 1967 років.
Чи можуть країни позбутися поганих звичок? Звичайно, можуть. Німеччина і Японія мали дуже погану звичку намагатися підпорядкувати своїх сусідів, проте обидві вони, судячи з усього, відмовилися від цього назавжди. Сполучені Штати раніше спокійно ставилися до рабства і расизму, які йдуть пліч-о-пліч.
«Але, як відомо, розпрощатися з поганими звичками не так вже й легко. Як показує досвід Німеччини та Японії, зміни часом наступають тільки після великих національних катастроф, як у наркомана, який нарешті досягнув дна».
Переклад НВ
Повну версію колонки Стівена Уолта читайте на Foreign Policy
Більше точок зору тут