Весна 2005-го. Перший візит президента Ющенка до Туркменістану, критично важливі переговори про поставки газу. РФ в цей час вже планує заблокувати Ашгабаду весь транзит в треті країни, щоб за бартер чи низькою ціною скуповувати все на кордоні та залишитися монополістом. Українська делегація маневрує, десь підігруючи Туркменбаши, десь показуючи норов, захищаючи наші національні інтереси. Мета одна — диверсифікувати закупки енергоносіїв, позбутися енергетичної залежності від Москви.
Прес-конференція. Ритуальні кілька питань. Повно російських камер — їм слова не даємо. Дівчата-журналістки з Інтерфаксу та УНІАН запитують президентів Ющенка і Ніязова про підсумки, поставки, ціну та обсяги. Все за протоколом — візит видався вдалим. І тут із-за камер виходить журналіст СТБ Сергій Андрушко і запитує у Віктора Ющенка, як, мовляв, демократу, сидиться поряд з останнім диктатором і тираном. Потім звертається до самого Туркменбаши зі запитанням про політичних в’язнів і катування. Російські телеканали пожвавлено стрекочуть, записують цю феєрію, що розбудила навіть мух у позолоченому палаці ньюсултана. Віктор Андрійович говорить щось типу, що для нас демократія — цінність на всіх континентах, Туркменбаши пропонує Андрушку разом піти в тюрми та подивитися, що там все не так погано, і що там корупціонери і ворюги, а не опозиція. Я в цей момент найбільше хочу Андрушка чимсь тріснути, уявляючи вечірню феєрію російських телеканалів. Але в той же час думаю, що треба не забути забрати його і оператора в літак на Київ, без екскурсій у місцеві буцегарні.
Я не помилилася в своїх прогнозах: російські телеканали потім ще кілька тижнів крутили не так відповіді Ющенка і Туркменбаши, як запитання Андрушка. Росія, до речі, до кінця року таки дотиснула Туркменістан і стала викупати весь газ на кордоні. Звичайно, прес-конференція тут була ні до чого — так склалися обставини, а ось я ще рік вислуховувала від членів делегації про феєричні запитання пулу. Росіяни вміють використовувати в своїх економічних війнах будь-який фон, і тоді вони донесли Туркменбаши, що запитання було ледь не сплановане.
Ми з Сергієм ще довго при зустрічах поверталися до тієї історії і дискусії про непростий вибір, який нерідко стоїть перед журналістом: про що варто питати на різних міжнародних заходах і за яких обставин. Про роботу пулу в полях, поле для маневру та інші інформаційні тактики. Наші погляди не завжди співпадали, але я чітко розуміла, що він відстоює свою позицію і право на отримання інформації як журналіст, я ж говорю з позиції прес-секретаря, в якого інший функціонал та комунікативні задачі, говорю з позиції захисту. Так чи інакше наші взаємини завжди будувалися на взаємоповазі та, ключове, повазі до професії. Ми могли тролити одне одного, але точно не штовхати.
І так, Андрушко, Лещенко та інші журналісти, звичайно, і далі приходили на прес-конференції Ющенка й могли поставити йому запитання. Іноді в ці хвилини в мене все всередині стискалося: здавалося, що питання некоректні та несправедливі. Проте, як говорив Віктор Андрійович — все це була наша ціна за демократію.
Прес-секретар не повинен кидатися на пресу. Цим він робить погану послугу своєму керівнику. Говорю це як щиру пораду з власного, і теж дуже непростого досвіду комунікаційних успіхів і помилок. Задача прес-секретаря — допомагати своєму офісу, а не руйнувати взаємини зі ЗМІ.
Р.S. Колись з Сашою Мартиненком, гендиректором «Інтерфаксу», жартували, що треба створити клуб прес-секретарів президентів. Можливо, в цьому жарті щось є, і такий обмін думками убезпечив би від певних комунікаційних помилок краще, ніж будь-які штучно створені ради.
Текст публікується з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ