Подалі від центру

В Україні одні й ті ж політики нескінченно переходять з партії в партію, з епохи в епоху. Чому не відбувається активної зміни еліт і як у таких умовах дати шанс молодим лідерам?

.

.

Святослав Вакарчук, фронтмен рок-групи
Океан Ельзи, композитор, громадський діяч

.

Останнім часом тема децентралізації встигла набити оскому, але, як мені здається, відбувається це в першу чергу тому, що, обговорюючи її, ми не усвідомлюємо до кінця значення цього поняття. Підняти проблему мене спонукали роздуми про якість і кількість української політичної еліти.

Часто думаю: чому за останні 25 років у нас сформувалася така маленька лава запасних? Чому кандидатів на вище керівництво або в команду вищого керівництва так мало? Чому раз за разом на телеекранах з'являються одні й ті ж люди, які просто переходять з партії в партію, з епохи в епоху? Чому не відбувається активна зміна еліт?

Одна з причин такого закостеніння — відсутність соціальних ліфтів для молодих політиків. А це, своєю чергою, наслідок того, що єдине місце, де в Україні можна проявити себе,— Київ і центральна влада.

У більшості цивілізованих країн і держав з розвиненою демократією все відбувається інакше. Спочатку ти показуєш себе як молодий активіст у місцевому осередку, потім стаєш депутатом або представником свого електорату в селищі, місті або районі. Потім можеш стати мером або лідером партійного осередку, і тільки потім потрапити в столицю. Чому так не відбувається у нас? Однією з причин є те, що місцева влада в країні ні на що не впливає і нічого, за великим рахунком, не вирішує. Вона цілком залежить від Києва.

Незалежні та ініціативні місцеві органи влади — система, прийнята в Європі. Якщо ти не можеш якісно проявити себе на місцевому рівні, значить, ти не можеш претендувати на керівництво країною. У нас же місцеве керівництво навіть якщо і робить щось позитивне для свого регіону, то досягає цього за допомогою вміння домовитися зі столицею.

Тобто справа не в тому, що в Україні політики не переходять з місцевого на центральний рівень. Переходять. Ось тільки у Великобританії або Франції чиновник повинен показати ефективне управління та лідерські якості, а у нас — мати зв'язки або вміти підтримувати правильні відносини з центральним керівництвом. Від подібної практики час відходити. Влада на місцях повинна самостійно вирішувати питання на кшталт ремонту доріг, до яких у Києва не дійдуть руки, розпоряджатися податками, а також формувати місцевий бюджет.

Вміння домовлятися, що є критерієм успішності місцевого чиновника, не сприяє ні прояву ініціативи, ні появі молодих лідерів. Тому для того, щоб такі лідери з'явилися, потрібно надати місцевій владі можливість приймати самостійні рішення. Потрібно віддати містам і селам право вирішувати, як і де будувати дороги і чи будувати взагалі. Інакше виникає ситуація, коли одних чиновників змінюють інші, але ні влада, ні еліти, по суті, не змінюються.

Центральне керівництво боїться віддавати владу на місця. Найчастіше цей страх прикривають словами про збереження цілісності держави. Я б хотів, щоб ми не підмінювали поняття і чітко розуміли, що являє собою децентралізація. Звичайно, державі не варто віддавати на місця питання, які не стосуються компетенції місцевих рад. Наприклад, формування монетарної, зовнішньої політики, політичних союзів. Це компетенція центральної влади, оскільки передача таких повноважень на місця дійсно може створити загрозу сепаратизму, особливо в тій ситуації, в якій зараз опинилася Україна.

Але от питання бюджету, прийняття внутрішніх рішень можна і потрібно віддати, надавши при цьому можливість проявити себе молодим лідерам. Згодом багато активістів і чиновників зможуть стати політиками і створити ту саму лаву запасних, якої так не вистачає Україні. У нас, нарешті, з'явиться конкуренція між політичними лідерами. З'явиться ширший вибір серед тих, хто намагається потрапити у центральну владу.

Запропонована зараз Україні реформа децентралізації є неповною, оскільки не містить достатньо якісних змін для надання місцевим радам реальної влади. Але ж саме зараз вся центральна влада — і президент, і парламент, і Кабінет міністрів — повинна зрозуміти, що потрібно передати реальні повноваження та ініціативу на місця. В іншому разі, чим більше рішень буде зав'язано на Київ, тим вищий ризик припуститися серйозного прорахунку або помилки, згубних для всієї країни.

Щоб домогтися реальних змін на краще, керівництву країни потрібно вміти жертвувати. Власною кар'єрою і добробутом, владою і повноваженнями. Заради чого? Заради людей. І заради пам'ятника в майбутньому.