Подалі від раю

Наприкінці Другої світової війни понад 300 тис. українців, які опинилися у Німеччині й Австрії, відмовилися повертатися до СРСР

Олег Шама

9 серпня 1945 американці скинули другу атомну бомбу на Японію. Цього ж дня український письменник Улас Самчук почав вести черговий щоденник, який через роки перетвориться на книгу Плянета Ді-Пі.

Тоді Самчук із дружиною їхав у одній із вантажівок автоколони, в якій група українців вирушила в довгу путь із Польщі на захід, щоб не потрапити до рук радянських спецслужб.

Господарем автомобілів був Сергій Куниця, колишній офіцер армії УНР і досить заможна людина. У 1920 році, після приходу в Україні до влади більшовиків, він облаштувався у Польщі, де відкрив лісопилку. А влітку 1945-го Куниця вирішив перевезти її обладнання у селище Гальсдорф неподалік від західного кордону Німеччини, де вже мав контракт на обробку деревини.

Разом із підприємцем у дорогу вирушили і його знайомі. Дорогою всі ці люди змінили кілька таборів, організованих американською, британською і французькою окупаційними владами. Зрештою отримали від них статус Ді-Пі — переміщених осіб (displaced persons).

Під час війни багато українців опинилися на території Третього рейху. Були і полонені, і молодь — остарбайтери, вивезені сюди на роботи (хоча спочатку були і добровольці, які шукали заробітку далеко від понівеченої війною батьківщини). А також люди, які різними способами протистояли радянській владі. Частина представників цієї хвилі не збиралася повертатися назад. Багатьох у СРСР вважали зрадниками батьківщини, і їм загрожували репресії.

Ще в 1943 році західні союзники відкрили Адміністрацію допомоги та відновлення (UNRRA, УНРРА), яка останні місяці війни активно доклалася до забезпечення таких мігрантів. А в жовтні 1945-го УНРРА стала підрозділом створеної Організації Об'єднаних Націй. Наступні два роки вона надавала переселенцям тимчасове житло, продукти і медикаменти на території Західної Німеччини й Австрії. Тільки для Ді-Пі з України — а їх нараховували у понад 300 тис. осіб — обладнали близько 250 таборів. Усі вони виглядали по-різному: від колишніх солдатських казарм до санаторію в містечку Гантінг.
Поневіряння переміщених осіб закінчилися тільки наприкінці 1953 року, коли останні українські Ді-Пі отримали громадянство країн Західної Європи, США чи Канади.

«У середині липня 1944-го незліченні колони біженців і безконечні колони підвод і машин заповнили всі дороги в сторону словацького кордону, — згадував про виїзд із рідного Львова колишній форвард київського Динамо Олександр Скоцень. — Все навантажене до берегів людьми і всілякими припасами для довгої дороги пливло нестримним потоком на південь».

Спортсмен із дружиною і сотнями таких само знедолених на кілька місяців затрималися на станції словацького містечка Жиліна. «Чому ви тікаєте від росіян? Вони ж хороші», — здивовано запитували місцеві жителі.
Відповіді в українців були різні. Але і самі словаки незабаром змогли переконатися, що на той час означало «хороші» росіяни. У листопаді того ж 1944-го регіон потрясла історія 16-річної місцевої жительки Анни Колесарової: побожну дівчину на очах батьків розстріляв червоноармієць за відмову вступити з ним в інтимні стосунки. У 2018-му католицька церква зарахувала загиблу до лику святих.

Про радянське життя Скоцень знав не з чуток. У липні 1941-го, коли він був у Києві, який ще утримувала Червона армія, на нього, як на вихідця із Західної України, раптом озлилися товариші по команді. А воротар Динамо Микола Трусевич, який за кілька місяців до цього позичив у Скоценя гроші, склав на нього донос місцевим чекістам. Від розстрілу спортсмена врятував начальник київського відділення НКВС Лев Варнавський, який захоплювався футболом.

Багато в чому типовою для Ді-Пі з України була доля оунівця Степана Мудрика (позивний Мечник). Восени 1943-го його заарештувало гестапо, після чого підпільник опинився у нацистському концтаборі Дора-Міттельбау в Тюрінгії. У квітні 1945-го табір звільнили американські війська, і Мудрик пішов у найближче містечко Нордгаузен. Там у будівлі місцевої школи оселилися більше сотні співвітчизників, які залишили Україну з наступом червоних. Більшість цих біженців під час німецької окупації працювали в місцевих адміністраціях. Тепер вони жили в постійному страху перед поверненням на батьківщину — за два місяці до цього лідери союзних держав у Ялті вирішили, що всіх громадян СРСР, які проживали до 1939-го на радянській території, мали повернути до Союзу без їхньої згоди.

Страх лише збільшився, коли концтабір Дора перейшов під контроль радянських спецслужб. Його в’язні, переважно полонені червоноармійці, пробираючись за пости охорони, постійно грабували місцеве населення, через що стали головним болем для американців.

На той час Мудрик отримав від військової адміністрації США схвалення на облаштування табору для українських біженців у Нордгаузені і став його комендантом. Одного разу чекісти навідалися і туди. «Ви терроризуєте людей і не даєте їм повернутися на батьківщину. Ви порушуєте закони репатріації та відповідатимете за це», — сказав до Мудрика офіцер у лейтенантській формі, але генеральським тоном.

У цей час у дворі зібралися мешканці табору. Коли до них вийшов радянський офіцер, вони зустріли його свистом та криками: «Геть Сталіна!» «Ви чуєте, що люди не хочуть із ними говорити, — звернувся Мудрик до американських представників. — Вони не хочуть їхати туди, де панує Сталін». На це американець відповів: «Скажіть людям, щоб розходилися. Все буде добре».

Однак далі залишатися у Нордгаузені було небезпечно. Американці незабаром передали червоним не тільки табір, але і місто. Українці ще до цього вирушили на південний захід Німеччини — до Баварії.

«Н евпевненість, пошуки місця. І загроза „родіни“. Її агентура на кожному кроці, — писав у щоденнику Самчук. — Людей ловлять на дорогах, у приватних будинках, у таборах. Потім на американських вантажівках, як товар, їх відвозять за залізну кутрину. Це означає Сибір, каторгу, рабство. Слово „родіна“ стало страшаком».
Після 2005 року Служба безпеки України відкрила доступ до своїх післявоєнних архівів. Серед них є протоколи бесід із радянськими інформаторами, яких було досить багато в зоні, окупованій союзниками.

Один із них Василь Гроздєв, уродженець Краснодара, потрапив до німецького полону під Києвом у вересні 1941-го. До війни він виступав у складі танцювального ансамблю і після звільнення повернувся до професії, гастролюючи баварськими містечками, зайнятими військами США.

У своєму донесенні в кінці лютого 1949-го Гроздєв нарікав: американці не люблять виступи артистів із Союзу, а програму Русская деревня постійно освистували. Успіхом користувалися тільки так звані чорні концерти в офіцерських нічних клубах, коли артисти танцювали стриптиз.

Здав інформатор і два десятки колег-гомосексуалістів, поіменно, з місцями їх походження. Коли пізніше багато артистів захочуть повернутися до Союзу, це стане відчутною підставою для їх вербування НКВС.
Сам Гроздєв мав мізерні заробітки і за їжею приходив до таборів Ді-Пі.

«У жовтні 1948-го я, як зазвичай, прийшов до українського табору в Ансбаху, і за те, що я говорив російською, мене туди не пустили», — повідомляв у одному зі своїх донесень Гроздєв.

У країнські поселення Ді-Пі були доволі замкнутими. Вони жили за рахунок УНРРА і допомоги американської діаспори, яка нараховувала тоді понад мільйон осіб. «Вперше за голодні роки ми отримали консервоване м’ясо, овочі, каву, сигарети і навіть шоколад, — писав Скоцень про перебування у таборі під Зальцбургом у 1945−1948 роках. — Продукти отримували навіть ті, хто жив окремо в місті».
Постачання Ді-Пі не завжди було настільки щедрим. Але українці навіть у побуті користувалися політичним принципом ОУН Свій до свого по своє. Більшість таборів одразу ж відкрили у себе школи, дитсадки, лікарні.

У 1945-му під Аугсбургом опинилася трупа акторів, які залишили Україну разом із львівським режисером Володимиром Блавацьким. Із ним токаж в еміграцію вирушила і значна частина Львівської опери. Ці артисти не шукали щастя в офіцерських клубах і виступали насамперед перед своєю публікою.

На початку першої післявоєнної осені Самчук із письменниками Іваном Багряним, Віктором Петровим та іншими в баварському Фюрті створили Мистецький український рух (МУР), який об'єднав десятки літераторів і філологів.

У Мюнхен перебрався й Український вільний університет, заснований у Празі ще в 1921 році. А львівське видавництво Дешева книга перевезло своє обладнання у Новий Ульм і, змінивши назву на Прометей, давало співвітчизникам духовне наповнення.

До речі, до російської мови ставлення українців у середовищі Ді-Пі не завжди було таким різким, як про те повідомляв інформатор НКВД. Так, у таборі Пазінг-Мюнхен харківський поет Володимир Одіноков і художник-москвич Владислав Елліс від руки видавали сатиричні стінівки про побут планети Ді-Пі. Вони були російською, їх тиражували копіювальною машиною, а короткі тексти з їх сторінок розходилися на цитати. Наприклад, До последней сигареты был он ласков и горяч. Це про залицяльника, який перервав побачення, коли у дівчини не залишилося курива: сигарети у Ді-Пі були своєрідною валютою.

Американський дослідник Едвард Бакіс, який вивчав післявоєнних мігрантів у ті роки, відзначав: «Протягом першої зими 1945−1946 років у Ді-Пі-таборах у Німеччині здавалося, що головним завданням психолога було з’ясувати, чому втрата батьківщини не дуже нашкодила біженцям. Їхній моральний дух був досить високим, і це визнавали навіть іноземні спостерігачі. Незважаючи на деякі дрібні проблеми, які виглядали в більшості своїй швидше комічними».

Психологічні кризи, а з ними і хвороби почалися через два роки. Наприкінці 1947-го УНРРА припинила свою діяльність. За цей час вона витратила на підтримку переміщених осіб в Європі й Азії та на відновлювальні роботи $4 млрд. Ді-Пі переходили під опіку Міжнародної організації у справах біженців, а часом навіть військових.

Постачання таборів помітно погіршилося. За океан почали виїжджати перші емігранти, що мали зв’язки у США і Канаді. У тих, хто залишався, невизначеність переростала в безнадійність.

У квітні 1949-го в Мюнхені безслідно зник Віктор Петров. Він теж пішов від більшовиків і отримав кафедру етнографії у Вільному університеті. «Це був інтелект не тільки розвинений, але і вимуштруваний до повного підпорядкування своїй волі, — писав про Петрова Самчук, після знайомства з ним у 1942 році в Кременчуці. — І все тому, що інтелект цей належав до вільних і незалежних».

У середині 1950-х виявилося, що Петров працює в Москві в Інституті матеріальної культури. Він співпрацював із НКВС ще з 1930-х, але які саме завдання виконував і що повідомляв про українську еміграцію досі залишається таємницею.

Подібних «патріотів» серед Ді-Пі було небагато. До кінця 1953 року всі переміщені українці роз'їхалися із таборів: у нову невідомість, але подалі від сталінського раю.

Вихідці з Ді-Пі

Серед українців, які відмовилися повертатися до СРСР після 1945 року, було немало тих, хто уславив свою батьківщину за кордоном

Яків Гніздовський, художник-графік. У 1944-му, закінчивши навчання у Загребській академії мистецтв (Хорватія), опинився у таборі Ді-Пі під Мюнхеном. Згодом емігрував до США. У 1975 році сім'я японського імператора Хірохіто купила всі роботи художника, які він привіз на виставку до Токіо.

Олексій Повстенко, архітектор, мистецтвознавець. На момент відступу Червоної армії з Києва у 1941 році працював директором Софійського музею. Залишив Україну до повернення радянської влади. На початку 1950-го став одним з архітекторів-проектувальників будівлі Конгресу у Вашингтоні.

Олександр Скоцень, форвард київського Динамо, з 1945-го перебував у таборі Ді-Пі під Зальцбургом. У сезоні 1947−1948 років грав у складі бельгійського Олімпіка, в наступному — у французькій Ніцці.

Федір Богатирчук, лікар-рентгенолог. У 1927-му став чемпіоном СРСР із шахів. Поїхав із Києва на Захід ще в 1943 році, до відходу з міста німців. Емігрував до Канади, де в Оттавському університеті виховав не одне покоління медиків. Довго грав за збірну Канади з шахів.

Іван Багряний, письменник, автор романів Сад Гетсиманський, Тигролови. У 1963 році його висунули на Нобелівську премію. Раптова смерть Багряного зашкодила комітету з відбору потенційних лавреатів нагороди розглянути його кандидатуру.