У Парижі хвилі протестів і бунтів вирують з листопада 2018 року, коли президент Франції Емманюель Макрон підвищив податки на паливо. У Гонконзі заворушення почалися в березні, коли глава міста Керрі Лам запропонувала прийняти закон про екстрадицію до материкового Китаю. А в жовтні бунтами вибухнуло місто Сантьяго — після наказу президента Себастьяна Піньєри підвищити ціни на проїзд в метро. У кожного з цих протестних рухів є власні, місцеві причини, але всі разом вони демонструють ширшу картину: ось що може статися, коли відчуття несправедливості починає поєднуватися з масовим відчуттям зниження соціальної мобільності.
Згідно з традиційними показниками ВВП на душу населення всі три міста є таким собі взірцем економічних успіхів. У Гонконзі подушний дохід сягає приблизно $40 тисяч, в Парижі — понад $60 тисяч, а в Сантьяго — майже $18 тисяч (це одне з найбагатших міст Латинської Америки). У «Доповіді про глобальну конкурентоспроможність 2019», опублікованій Всесвітнім економічним форумом, Гонконг перебуває на третьому місці, Франція — на 15-му, а Чилі — на 33-му (це кращий показник серед країн Латинської Америки, причому з великим відривом).
Та хоча, судячи з загальноприйнятих стандартів, всі ці країни доволі заможні і конкурентоспроможні, їхнє населення незадоволене ключовими аспектами свого життя. За даними «Всесвітньої доповіді про щастя 2019», громадяни Гонконгу, Франції та Чилі вважають, що в багатьох сенсах їхнє життя паралізоване.
Щороку компанія Gallup запитує людей у всьому світі: «Ви задоволені чи ні свободою вибору при прийнятті рішень про своє життя?». Гонконг перебуває на дев’ятому місці в світі за розмірами подушного ВВП, але він виявився набагато нижче — на 66-му місці — за рівнем сприйняття суспільством особистої свободи вибору у визначенні життєвого курсу. Подібна розбіжність спостерігається й у Франції (25-те місце по подушному ВВП і 69-те зі свободи вибору), і в Чилі (48-е і 98-е місця відповідно).
Іронія в тім, що і фонд Heritage Foundation, і Університет ім. Саймона Фрейзера вважають, що Гонконг має найвищу ступінь економічної свободи в світі, хоча власне жителі Гонконгу не сподіваються на свободу вибору при прийнятті рішень про своє життя. У всіх трьох країнах міська молодь, якій не довелося народитися в багатстві, втратила надію знайти доступне житло і пристойну роботу. У Гонконзі рівень цін на нерухомість (стосовно середніх зарплат) — один з найвищих в світі. А в Чилі спостерігається найвищий рівень нерівності доходів серед усіх країн, що входять до ОЕСР, до клубу країн з високим рівнем доходів. У Франції діти з елітних сімей протягом життя користуються величезними перевагами.
Через дуже високі ціни на житло більшість людей виявляються видавлені з центральних ділових районів, і, щоб потрапити на роботу, їм доводиться користуватися особистим чи громадським транспортом. Саме тому значна частина суспільства особливо чутлива до будь-яких змін в цінах на транспорт, що й показали вибухи протестів в Парижі і Сантьяго.
Гонконг, Франція і Чилі далеко не єдині наражаються на кризу соціальної мобільності і невдоволенням з приводу нерівності. У США спостерігається різке зростання випадків суїцидів та інших ознак соціального неблагополуччя (наприклад, масові вбивства) на тлі безпрецедентного зростання нерівності і падіння суспільної довіри до уряду. Безсумнівно, США чекають попереду нові соціальні вибухи, якщо ми продовжимо проводити звичну політику, в тому числі економічну.
Для запобігання такого результату ми повинні зробити певні висновки з трьох перелічених випадків. Для всіх трьох урядів протести стали несподіванкою. Втративши зв’язок з суспільством, і не знаючи про його настрої, влада не змогла передбачити, що політичні рішення, що здавалися цілком помірними (закон про екстрадицію в Гонконзі, підвищення паливного податку у Франції, підвищення цін на проїзд в метро в Чилі), спровокують масовий соціальний вибух.
Але, напевно, найважливіше — і не менш дивовижне — це те, що традиційних економічних індикаторів добробуту абсолютно недостатньо для вимірювання реальних настроїв у суспільстві. Показник подушного ВВП вимірює середній дохід в економіці, але він нічого не говорить про розподіл доходів, про те, як люди оцінюють справедливість або несправедливість, про відчуття фінансової уразливості в суспільстві і про багато інших характеристик (наприклад, довіру до уряду), які серйозно впливають на загальну якість життя. У відомих рейтингах — «Індекс глобальної конкурентоспроможності» Всесвітнього економічного форуму, «Індекс економічної свободи» фонду Heritage Foundation, «Економічна свобода світу» Університету ім. Саймона Фрейзера — суб'єктивні настрої в суспільстві, наприклад, оцінки справедливості, свободи вибору при прийнятті життєво важливих рішень, чесності уряду, ступеня довіри між співгромадянами в суспільстві, майже не враховуються.
Щоб дізнатися про ці настрої, треба прямо запитувати суспільство про задоволеність життям, про відуття особистої свободи, про довіру до уряду і співвітчизників і про інші аспекти суспільного життя, які серйозно впливають на якість життя і, відповідно, на перспективи виникнення соціальних заворушень. Саме такий підхід використовується в щорічному опитуванні Gallup про добробут, про результати якого мої колеги і я щороку повідомляємо у «Всесвітній доповіді про щастя».
Ідея сталого розвитку, що знайшла відображення в 17 «Цілях сталого розвитку» (ЦСР), які уряди країн світу затвердили в 2015 році, полягає в тому, щоб вийти за межі традиційних індикаторів, зокрема таких, як темпи зростання ВВП або подушний дохід, і почати використовувати набагато більш багатий набір цілей, включаючи соціальну справедливість, довіру, екологічну стійкість. У програмі ЦСР, наприклад, особлива увага надається не тільки проблемам нерівності доходів (ЦСР № 10), а й більш широким показникам добробуту (ЦСР № 3).
Ця програма закликає кожну країну вимірювати пульс у населення і уважно придивлятися до причин соціального неблагополуччя і недовіри. Економічне зростання без справедливості і економічної стійкості — це рецепт для заворушень, а не добробуту. Нам треба надавати набагато більше державних послуг, активніше перерозподіляти доходи від заможних до бідних, збільшувати державні інвестиції, що скеровуються на досягнення екологічної стійкості. Навіть ті рішення, які виглядають розумно, наприклад, згортання паливних субсидій або підвищення цін на проїзд в метро для покриття його збитків, призводитимуть до масових заворушень, якщо вони приймаються в умовах низької суспільної довіри, високого показника нерівності і відчуття несправедливості.
Copyright: Project Syndicate, 2019
Новое Время має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікацію повної версії тексту заборонено.
Долучайтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ