На території концертного комплексу затишно пахне їжею. По периметру стоять фургони з різними хот-догами і бургерами. Ціни для Києва дещо завищені, тому іноземці в захваті: для них ці ціни якраз занижені. Імпортних гостей багато, виглядають дещо насторожено, бо з-за рогу в будь-який момент може вискочити Вєрка Сердючка. Але потай цього бажають.
На трибуні неподалік сиділи голландці в настільки помаранчевому одязі, що вони виглядали найбільш голландськими голландцями з-поміж усіх голландців світу. Якось так збіглося, що навколо них займали місця пузаті вітчизняні джентльмени з голеними потилицями і мальовничо одягненими супутницями. Періодично витріщалися один на одного і тривожно думали про безвізовий режим.
Власне зал чудовий. Музиканти сиділи просто навпроти сцени і натужно раділи гарним номерам конкурентів. Фан-зона справно біснувалася, намагаючись відрізнити одну пісню від іншої. Якийсь чоловік фотографувався в однаковій позі з однією і тією ж посмішкою на тлі всіх виступів. Напевно потужний буде фотопроект.
Кльовий звук. У нас трапляється, що на концертах плутають «якісно» і «голосно». На Євробаченні всі пісні відмінно чутно, але при цьому можна розмовляти, не горланячи співрозмовнику на вухо. Навіть якщо ти розмовляєш на важливу тему на кшталт "Що-що ти сказав? Я не розчув".
Найцікавіше – спостерігати за техніками та уявляти їхні розмови. За кілька десятків секунд між номерами потрібно прибрати всю мізерію, що залишилася після попереднього музиканта, а потім встановити нову. Наступний виконавець вже тим часом стоїть посеред сцени, поки навколо всі кричать: «Сука, навіщо вони придумали на сцену ці довбані гармати тягти? Куди ставиш ногу?! Давай співай, ми в ефірі вже, Сан-Марино дивиться».
Ще підлогу на сцені миють постійно. А ці заїжджі по митому ходять і топчуть.
– Якби ці хлопці співали таке в сімдесятих, то точно пройшли б у фінал.
– А якби у XV столітті – то на вогнище.
Загалом, наші виграли.
Текст опубліковано з дозволу автора