Пісня про головне

Джамала, зірка українського джазу та соулу, яка представить Україну на Євробаченні піснею про трагедію кримських татар, розповідає історію своєї родини і пояснює, чому вона більше не їздить у Крим

Катерина Шаповал

Інтерв'ю для рубрики Люди НВ зазвичай тривають близько двох годин. Але з Джамалою — співачкою Сусаною Джамаладиновою — ми розмовляли ледь більше години. У популярної співачки, яка перемогла у національному відборі на Євробачення, тепер до виступу на конкурсі в Стокгольмі, яке відбудеться в середині травня, розписана кожна хвилина.

За останні кілька тижнів Джамала стала однією з найзгадуваніших у світовій пресі українок. Про неї та її пісню, названу роком депортації кримських татар 1944 — і присвячену трагічній історії цього народу, до якого безпосередньо належить і сама Джамала, пише впливова світова преса, зокрема The New York Times, Washington Post, Bild, The Times, Guardian і Spiegel. Такої бурхливої реакції могло і не бути, якби не обурення Росії, яка побачила у номері виконавиці натяки на нинішню анексію Криму, а також утиски кримських татар з початку окупації півострова.

Утім, Джамала каже, що робить ставку не на політичну, а на художню складову пісні, яку присвятила своїй депортованій прабабусі. В депортації, на території Киргизстану, народилася і сама виконавиця.

Вона росла в музичній сім'ї, де батько-диригент очолював власний музичний колектив, а мати працювала акомпаніатором у школі. Батьки Джамали досі живуть у Криму, куди повернулися наприкінці 80‑х. А сестра, також музикант за освітою, переїхала до Туреччини.

Нещодавно журналісти The New Yorker запитали мене про зв'язки моєї музики з поняттям батьківщина. Я тоді здивувалася, адже для мене те, що цей зв'язок існує,— очевидна річ. Ірландці, що б не співали, співають про свою Ірландію, британці — про Британію. У кримських татар поняття батьківщини та рідної землі прищеплювалося від самого народження. Я завжди знала, що моя земля — це Крим. Я з'явилася на світ у Киргизстані, але ніколи не відчувала, що це моя батьківщина. Так склалося, що фізично я народилася не в Криму, але насправді — саме там. Ви розумієте?

До Криму ми поверталися дуже важко. 1983‑го переїхали до Мелітополя Запорізької області, а в 1986‑му почали повернення на батьківщину. Моя мама — вірменка, і тільки завдяки цьому нам вдалося купити будинок в селі Малореченському, звідки родина мого тата. У ті роки було заборонено продавати нерухомість кримським татарам, і моїм батькам довелося фіктивно розлучитися, щоб мама під своїм дівочим прізвищем Тумасова змогла купити будинок. Коли колишня господиня дізналася, що продала будинок фактично кримським татарам, вона кричала не своїм голосом. Я була дуже маленькою, але цю божевільну сцену пам'ятаю добре.

Тоді говорили, що татари повертаються і будуть забирати свої будинки, з яких їх виселили в 1944‑му році. А ми дуже тихо поверталися і ні на що не претендували, хіба що на клаптик землі. Наприклад, музична школа в Малореченському, де я навчалася,— це дуже красивий старовинний кримськотатарський будинок. І одного разу в цей будинок прийшли люди, предки яких у ньому жили. Ці люди нічого не збиралися відбирати. Попросилися подивитися, просто посиділи всередині.

Те, що я така само, як усі, відчула тільки в Києві, коли приїхала сюди поступати до консерваторії. "Як усі" — це не про музику або мою індивідуальність як співачки. Це про національність.

Пам'ятаю, як у Криму на уроках історії в школі, коли розповідали про монголо-татарську навалу, мої однокласники оберталися, дружно дивилися на мене і казали, щоб я прямувала до Татарстану. Мені було складно їм пояснити, що я не маю нічого спільного з монголо-татарами, що я на своїй батьківщині. На конкурсах у Криму я також відчувала упередженість щодо себе. Але найнеприємніше сталося в музичному училищі. Мій педагог, дізнавшись, що я збираюся поступати до консерваторії у Києві [Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського], порадила мені змінити прізвище. Я запитала: чому? А вона мені: ти що, історію не знаєш? І почала розповідати мені всю ту нісенітницю про кримських татар-зрадників. Це був шок.

Мій патріотизм щодоУкраїни виник задовго до революцій. Завжди було відчуття, що Крим — це частина України. Спочатку, коли у нас у школі українську мову викладали не дуже добре, тато просив нас говорити з ним українською. Вимагав, щоб ми дивилися фільми українською. Завжди було відчуття, що це наша батьківщина, і ми маємо їй відповідати.

Пісню 1944 я написала півтора року тому. Першим до мене мені прийшов приспів кримськотатарською — я ніби почула голос своєї прабабусі Назилхан. Перший рядок першого куплету я написала українською мовою. Сіла за фортепіано, і в голові з'явилася фраза: "Коли до тебе приходять чужі в дім". Я відразу зупинилася: що я співаю? Мені стало моторошно, я уявила цю картину. А минулої зими вирішила спробувати перекласти пісню англійською. Мені здається, вийшло добре.

Я дуже довго думала над назвою, перебирала величезну кількість варіантів. Але кращого не знайшлося, бо 1944 — це точка відліку, коли моє життя змінилося назавжди. Саме з того часу. Звучить трохи дивно, але це саме так.

Я гадаю, що українці проголосували за мене, бо готові слухати нову музику, бо втомилися від засилля бездушної розважальної попси. У нас зараз дефіцит музики зі змістом. Чому цього року на премії Yuna пісня Злива, яку ми виконали з Дімою Шуровим і Андрієм Хливнюком, зібрала стільки нагород? [Yuna — найвпливовіша музична премія в Україні. Пісня Злива отримала перші премії в номінаціях Краща пісня і Кращий дует]. Бо ми співали правду, це було щиро. Коли ми її записували в студії, то самі ледь не плакали.

Брехати і розповідати, що у нас в країні все добре, можна навіть в музиці. Хай буде правда. Ми будемо боротися, прагнути рости. Ми будемо знати, над чим нам треба працювати. Не можна зараз Україну відводити в соняшники, поля і синє небо. Нам потрібно багато працювати. А щоб працювати, потрібно знати, над чим.

Чи показало голосування за мою пісню те, що українці солідарні з Кримом? Мені б хотілося в це вірити. Ця солідарність важлива не стільки для нас, скільки для тих, хто перебуває там, у Криму. Їм дуже важливе зараз відчуття того, що словами "Крим — це Україна" ми не просто повітря збурюємо, що вони для нас щось значать.

Я вважаю, що в України є почуття провини щодо кримських татар. Адже хто заважав Україні протягом 23 років ухвалити закон про визнання кримських татар корінним народом? Це невизнання позначалося навіть на побутовому рівні: мій тато п'ять років не міг оформити ділянку дідусеві вже за часів незалежної України. Не міг узаконити землю, на якій багато років стоїть будинок і вже виріс інжировий сад. Тоді мені довелося вперше й востаннє телефонувати чиновникам і використовувати своє ім'я, щоб полегшити оформлення.

Я щодня спілкуюся зі своїми рідними та друзями в Криму. Спілкуюся з людьми, які переїхали з півострова сюди. І коли ми обговорюємо тих, хто пропав безвісти в Криму — як ви знаєте, їх близько 20 осіб,— обов'язково хтось каже: це мій дядько. Або: це друг моїх друзів. З одного боку, нас, кримських татар, багато, а з іншого — так мало, що ми всі один з одним пов'язані.

У Криму люди вже починають прозрівати. Про це мені розповів один добрий друг, який нещодавно приїздив до Києва. Він каже, що люди, які кричали "Крим — наш!", очікували, що прийде нова влада — і відбудуться позитивні зміни. Але виявилося, ця влада може тільки говорити, що Крим російський, і обіцяти. А не виконувати нічого. Два роки минуло, й у людей псується настрій. Вони починають цікавитися: а що ж нам, кримчанам, такого кепського зробила Україна?

Зараз нова влада нелюдськими методами "впорядковує" узбережжя. Зносять усі кафе і ресторани в прибережній смузі. Приїжджає трактор і рівняє із землею те, у що люди багато років вкладали гроші. Залишає без шматка хліба, бо роботи в селищах на березі немає, і всі живуть мрією про літо і туристів.

А я, наприклад, саме завдяки такому закладу отримала вищу освіту. У нас було сімейне кафе на чотири столики: матуся готувала, наприклад, манти, тато — плов, я мила посуд, а сестра обслуговувала і розраховувала людей в залі. Якщо б його не було, ні я, ні моя сестра не мали можливості навчатися в консерваторії. Всі кримські татари переважно ось так заробляли на освіту своїм дітям.

Мій тато щоосені та взимку передає мені до Києва фрукти з нашого саду. Хурму, інжир, гранати. Зараз на так званім кордоні з Кримом він має давати хабар за те, щоб ці фрукти пропустили: залишає прикордонникам ящик хурми або інжиру. Він завжди зі сльозами на очах мені про це розповідає, адже ці коробки він з такою любов'ю для мене збирав! Я йому відповідаю: “БабА, це така дрібниця! Головне — дали перевезти хоч так". Ми радіємо дрібниці, які мають бути для всіх нормою.

Я не знаю, чим я можу допомогти моїм рідним у Криму. Закритися тут, нічого не говорити? Так немає ж жодної гарантії, що вони не постраждають. Нова влада робить винуватими навіть тих, хто нічого ніколи не говорив. У будь-якої людини вона може знайти саме те, що їй потрібно. Зараз кримські татари беззахисні. У Криму — повне безправ'я.

До Криму мені ніхто не забороняє їздити, але я не була там вже півтора року. Я не хочу випробовувати долю, бо ті люди, які зараз у владі, можуть використовувати мій приїзд задля своїх цілей. Я не хочу давати їм такого приводу, хоча, гадаю, вони чекають, щоб я приїхала. Мама і тато приїжджають в Київ, ми бачимося. А ось із дідусем — ні, йому 87 років, він вже не може їздити.

Зараз мені кажуть, що в Криму з кожного кафе, з кожного куточка лунає моя пісня. Це така підтримка!