Якось мені довелося спостерігати за однією організацією, що переживала складний етап своєї багаторічної (до речі, досить успішної) історії. Компанія опинилася на межі зникнення в результаті повного нехтування елементарними принципами керування. Про її проблеми можна говорити довго, але всі нюанси, пов'язані з неефективністю, зводилися до головного — відсутності чітко сформульованої стратегії та налагодженого механізму прийняття рішень.
Стратегічний план існував лише в уяві людей, які прикрасили себе гучними начальницькими титулами, і представляв собою набір фантазій і бажань на рівні прекраснодушних мрій гоголівського Манілова. З прийняттям рішень було ще гірше. Відсутність чітко поставлених цілей і нерозуміння способів їх досягнення змушували керівників хаотично, іноді кілька разів на день, змінювати свої плани, накази та розпорядження, постійно апелюючи до численних рад і комітетів — наглядових, дорадчих, фінансових та інших.
При цьому кількість порадників і комітетників, що спостерігали, допомагали і просто лізли не в свою справу, на якомусь етапі перевищила кількість працівників самої організації. Як наслідок, поняття відповідальності повністю розчинилося в лихоманці колективного керування. Цікаво, що керівники працювали без утоми з ранку до ночі на знос і щиро вірили, що роблять велику справу. Тих же, хто не бажав брати участь у хаосі, автоматично записували в табір неблагонадійних, скептиків і зрадників.
Як не гірко це усвідомлювати, але організація ім'ярек, описана вище, є прообразом нашої держави, де ті самі проблеми існують в набагато більшому масштабі. Лідери країни декларують боротьбу "всього хорошого проти всього поганого", чітких цілей і завдань, так само як і способів їх досягнення, не пропонують, а найголовніше — відповідальність за події брати на себе не хочуть. Вони вважають за краще сховатися за колегіальними рішеннями і зобразити невинність, безсоромно звинувативши в усіх гріхах недбайливих соратників і безмовних підлеглих. Жодного покарання, ані суспільного, ані політичного, за незадовільно зроблену роботу ще ніхто і ніколи не поніс. Про адміністративну або кримінальну відповідальність взагалі не йдеться. Хоча лідерство без професіоналізму і відповідальності — це базікання. Де в результаті хура державного будівництва? Вона не тільки і досі там, але, здається, навіть починає котитися назад.
Чому вдалося реформувати Сінгапур і частково Грузію, які ми так любимо наводити як приклади? Разом з іншими чинниками найголовнішим є наявність лідера, який формулює чіткі досяжні мети, визначає шляхи, механізми і терміни виконання завдань і бере на себе відповідальність за результат. Ключове слово — відповідальність. Так було в Сінгапурі, так було в Грузії й так було у багатьох інших країнах, де реформи відбулися. Чому механізм "чиказьких хлопчиків" спрацював у Чилі та провалився в Україні? Не тому, що Абромавичус, Пивоварський або Яресько менш професійні, ніж чилійські реформатори Ернан Бучі або Серхіо де Кастро. Аж ніяк. Просто за останніми стояв Піночет, а наші опинилися без будь-якої підтримки і захисту, один на один з потужною, абсолютно корумпованою системою. Навіть більше, той, хто мав стояти за реформаторів горою, дуже часто опинявся з іншого боку барикад.
Я зовсім не намагаюся за один мах розв'язати дискусію про роль особистості в історії й точно не ностальгую за твердою рукою в стилі радянської епохи. З точки зору керування державою нічого кращого, ніж демократія, людство поки не придумало. Але, погодьтеся, що історію, особливо в складні переломні часи, творять особистості, а не комітети, ради та колегії. Так було завжди, в усі зоряні години людства, і Україна — не виняток. Прообраз демократичної держави, Запорізька Січ, здобувала блискучі перемоги, коли нею командували справжні гетьмани. Виходило раніше, вийде і зараз, ось тільки гетьмана — справжнього — треба десь роздобути.
Колонку опубліковано в журналі Новое Время від 22 квітня 2016 року. Републікування повної версії тексту заборонене.
Більше точок зору тут