Наразі складно очікувати, що на цих переговорах буде домовлено хоча б про перемир’я, оскільки Росія продовжує наполягати на неприйнятних умовах.
Але схожа ситуація була і перед зустріччю в Парижі в грудні 2019 року. Я маю на увазі частину переговорів, що стосувалися продовження транзиту газу та сплати боргу Газпрому перед Нафтогазом за рішенням Стокгольмського арбітражу.
Нагадаю, переговори починались з того, що Путін та Газпром заперечували борг і відмовлялися продовжувати транзит, принаймні, на запропонованих нами умовах.
І хоча на самій зустрічі у Парижі не було досягнуто жодних домовленостей по цих питаннях, і Путін лише дав вказівку керівнику Газпрому продовжити переговори з Нафтогазом, після цього переговори нарешті стали продуктивними.
Впродовж місяця Газпром заплатив повну суму боргу: $2,6 млрд (плюс відсотки), які залишалися до сплати, після заліку на $2,1 млрд, за поставлений газ, який провів арбітраж. І підписав новий транзитний контракт на запропонованих нами умовах (у відповідності до європейських правил та гарантією оплати «качай або плати»).
Для тих, хто не в курсі, зазначу, що я це добре знаю, оскільки я брав участь у цій частині переговорів, вів прямий діалог з Путіним, а потім проводив переговори з очільником Газпрому і підписував з ним угоди. Більше детально про переговори можна прочитати тут.
Зараз ці переговори будуть значно складнішими. Війна, яку Росія розв’язала проти України ще у 2014 році, набула набагато більшого масштабу у лютому 2022 році. Російська армія здійснила численні воєнні злочини. Міжнародний суд видав ордер на арешт самого Путіна.
Україну він розглядає як свою сферу впливу
Виходячи з мого досвіду та розуміння ситуації, за поточних умов, тобто без значного додаткового тиску з боку США, домовленість є можливою лише тоді, коли Зеленський аргументовано переконає Путіна у тому, що:
1. Україна пропонує справедливий варіант перемир’я і подальших дій, як з точки зору міжнародного права, так і з точки зору ситуації на фронті.
2. Путіну вигідно погодиться на запропонований нами варіант (тобто для нього буде гірше, якщо він не погодиться).
Зрозуміло, що недарма є вислів Inter arma silent leges (під час війни мовчать закони) і що враховуючи повномасштабну війну, чинники, які впливають на позицію Путіна щодо війни — це, насамперед, загрози для російської армії.
Якщо виходити з того, що позиція наших міжнародних партнерів, насамперед, США, передбачала скоріше лише те, що Росія має усвідомити, що їй буде занадто складно і довго захопити всю Україну, то загрози для російської армії є обмеженими.
Водночас міжнародні партнери об'єктивно мають можливість надати Україні озброєння, яке суттєво підвищить рівень загроз для російської армії. Про такі можливості говорив і новий канцлер Німеччини, і нова адміністрація США. І нам дуже допомогло би на переговорах, якби наші міжнародні партнери чітко сказали Путіну, що вони дадуть нам це озброєння, якщо він не погодиться на припинення вогню.
Але крім цього серйозними для Путіна та Росії можуть бути невійськові загрози — економічні та правові. Відповідно, питанням є наскільки це можна чесно, спокійно, аргументовано донести до Путіна на переговорах.
Для того, щоб це аналізувати, бажано розуміти, якими міркуваннями економічного та правового характеру керується Путін.
Якщо спрощено і в даному контексті, зважаючи на мій досвід переговорів з Путіним та його оточенням, то я бачу таке:
1. Путін хоче «комфортний» світовий порядок для його бачення Росії. На практиці це також означає, що Західні демократії не мають загрожувати його режиму в Росії, але при цьому надавати «безпечні гавані» для оточення Путіна та їхнього капіталу.
2. Світовий порядок впродовж останніх десятиліть розвивається у протилежному напрямку, і його це не задовольняє.
3. Він думає, що відповідні тенденції визначаються не розвитком демократії, а використанням західними державами свого глобального впливу у власних інтересах, ігноруючи інтереси режиму Путіна. Путін має власну інтерпретацію основ міжнародного права, і впевнений, що, насамперед, Захід їх порушує, а не Росія.
4. Через це Путін претендує на більшу впливовість у світі, щоб наполягти та власній інтерпретації основ міжнародного права та змінити напрямок розвитку світу.
5. Україну він розглядає як свою сферу впливу. Причому як найбільш важливе «ближнє коло» — як частину «руського миру», що є «духовним скрєпом» для великодержавного шовінізму, на який спирається і який розвиває режим Путіна. Тому для нього вплив на Україну, і демонстрація цього впливу для внутрішньої та зовнішньої аудиторії є такими важливими.
Відповідно, війна, яку він розв’язав проти нас, зокрема, має на меті збереження «масштабу» та «великодержавності» Росії. Путін очевидно вірить, що це є джерелом сили Росії та підтримки його режиму.
Також ця війна має довести всьому світові його впливовість. Зокрема, те, що він може силою захоплювати країни, які вирішили покинути зону впливу Росії та інтегруватися у Західний світ.
Це створює проблеми для Заходу. Починаючи зі зменшення привабливості «Вільного світу» і закінчуючи критичними порушеннями міжнародного права, на яких базуються світові ринки.
В свою чергу, демонстрація впливовості Росії, за задумом Путіна, має примусити Захід змінити напрямок свого розвитку.
Якщо Захід не погодиться, Путін з партнерами буде далі добиватися послаблення Заходу, його єдності, сили його демократичних інституцій.
Паралельно Путін працює у напрямку створення певного альянсу авторитарних держав, достатньо стабільних та потужних для забезпечення інтересів відповідних авторитарних режимів, як альтернативи сучасному Заходу,
Таким чином, якщо говорити про реальні «першопричини» війни, то це, зокрема:
1. Вихід України із сфери впливу Росії.
2. Загроза для «руського миру» в Україні.
3. Ігнорування Заходом інтерпретації Путіна основ міжнародного права та його претензій на глобальний вплив (тобто на зміну світового порядку).
Зауважу, що, наскільки я це розумію, у Путіна є «логічна» (для нього) конструкція щодо відповідності його дій та вимог міжнародному праву.
Зокрема він очевидно може вірити в те, що міжнародне право дає право Росії розпочати війну проти України та анексувати Крим, Луганську, Донецьку, Запорізьку та Херсонську область.
А також він може вірити у те, що «перемога» у війні та відповідна капітуляція України є правовою підставою для закріплення відмови України від вступу в НАТО, «демілітаризації» та «денацифікації».
Україна не збирається капітулювати, навіть «умовно». Тому переговори будуть не про умови капітуляції. Питання в тому, чи можуть переговори бути про правові основи військової агресії Росії. На руку Україні тут можуть зіграти публічні заклики Росії, що переговори про мир мають враховувати «першопричини війни».
Знову ж таки, з посиланням на наполягання самої Росії враховувати «першопричини війни», і після (складної, але критично важливої) дискусії з Путіним щодо різних інтерпретацій основ міжнародного права, після нагадування Путіну про його власний виступ у Мюнхені у 2007 році, де він критикував Захід за військову агресію замість використання механізмів ООН.
Наприклад, нехай Росія ініціює рішення Генасамблеї ООН щодо звернення до міжнародного суду ООН за консультаційним (враховуючи мандат суду та аналогію з Косово) рішенням суду щодо анексії Криму, Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської областей.
Щоб суд визначив, чи були законними рішення щодо відокремлення цих регіонів від України та їхнього приєднання до Росії. Зокрема, щоб суд вирішив, чи дійсно Україна так порушувала права «народів» цих регіонів, що відокремлення від України було практично єдиним варіантом захисту їхніх прав.
Таке консультативне рішення суду може потім бути підкріплене рішенням Генеральної асамблеї, з чіткими закликами до України та Росії. Додатково ще міжнародні партнери України та провідні країни Глобального Півдня (Китай, Індія, Бразилія, Південна Африка) можуть наперед зробити власну декларацію, що не будуть підтримувати сторону, яка не буде виконувати відповідне рішення Генасамблеї ООН.
У разі, якщо суд ООН та Генасамблея визнають незаконною анексію Криму, Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської областей (в чому я не сумніваюсь, але Путін може мати іншу точку зору), то за ініціативою Росії Генасамблея може потім звернутися до Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації, щоб той надав рекомендації щодо захисту прав «народів» цих регіонів у складі України, так само як і всіх національних меншин, включно з росіянами.
І врахування Україною всіх цих рекомендації (з відповідними змінами до законодавства) може бути умовою Путіну щодо повернення захоплених територій України.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV