Ми стали свідками протесту проти чинної влади. Навіть не стільки проти проведеної нею політики, скільки проти влади як такої. І це не дивно: у нас всі вибори протестні, і на них завжди перемагала опозиція. Крім того, завжди влада і опозиція були поділені за регіональним принципом. Починаючи з першого президента країни Леоніда Кравчука кандидат від заходу країни завжди чергувався з кандидатом від сходу.
На цих же виборах український народ вперше обрав політичну еліту не зі сфери політики, а президент Володимир Зеленський вперше за історію країни став абсолютним лідером і на заході, і на сході України. Він всюди «своя» людина. Це великий виняток і для сучасної демократичної Європи, крім авторитарних держав, коли президент отримує таку одностайність під час голосування. І це великий досвід для всіх нас.
Таким чином народ захотів вручити Зеленському і законодавчу, і виконавчу владу. З одного боку, це відкриває перед новим президентом величезні можливості, з іншого — і очікування до нього вищі. Адже вся влада у твоїх руках — йди і роби, нарікати нема на кого (…).
Я боюся хаосу і дезорганізації. Коли раптом в управління приходять люди, які ніколи з цим не стикалися, які нічого не знають і не вміють, це завжди небезпечно. Хорошим рішенням могло би бути залучення кваліфікованих професійних людей із колишньої влади. Хоча б із середньої ланки. А ідея «всіх панів до 'дної ями» дуже небезпечна. Навіть більшовики, які свого часу її реалізували, змушені були залучати старі кадри.
Велика проблема нашої держави — ось ця структурна недовіра, коли разом із топ-політиками стіни парламенту і президентської адміністрації покидають молоді, сильні і професійні кадри. Ось так змітати всіх із шахівниці дуже небезпечно.
Те, що більшість українців вважає, що країна рухається у правильному напрямку, — також данина високим очікуванням від президентства Зеленського. Хоча 41% тих, хто вважає так, проти 37% респондентів, які не згодні з цим, — зовсім унікальна ситуація, як зараз намагаються подати. Такі вибухи оптимізму вже були в історії країни, наприклад, після обрання президентом Віктора Ющенка (тоді 51% громадян вирішили, що країна нарешті пішла у правильному напрямку). Але оптимізм обвалився вже до кінця року (…).
Українці ніяк не можуть подорослішати. Успіхи країни вони не пов’язують із діяльністю державних інститутів, ефективністю бізнесу або суспільства, тільки з новим обличчям, яке прийшло до влади. Ці настрої підігрівають і українські політики, які дають своїм виборцям малореальні обіцянки.
Роль цих обіцянок в інфантилізації суспільства дуже важлива. Все, як у старій пісні, чекають, що «прилетить раптом чарівник у блакитному вертольоті й безкоштовно покаже кіно». Саме ця установка радянської людини успішно зруйнувалася в 90-х, коли кожен розраховував сам на себе, але вже після двох електоральних циклів знову почала зростати.
Я не знаю, як довго триватиме медовий місяць українського народу і нового президента. Звісно, кампанією Зеленського займалися талановиті люди. Одразу після другого туру його рейтинг почав потроху знижуватися, тому що на сході країни та ж Опозиційна платформа почала обробляти своїх респондентів — мовляв, дивіться, вони до НАТО хочуть, а ви ж проти. І тут Зеленський увімкнув образ білоруського президента Лукашенка, популярного і в нашій країні. Картинно розібрався з кількома дрібними чиновниками, почав вирішувати питання людей, і це миттєво підняло рейтинг.
Але я не думаю, що цього достатньо і вистачить надовго. Уже восени, ближче до зими люди отримають перші платіжки за газ. Навіть якщо ціну трохи знизять, вони все одно згадають про Юлію Володимирівну, яка обіцяла зменшити ціну вдвічі.
Навіть найромантичніші українці звикли думати кишенею. І в цій кишені ми бачимо пакет конкретних очікувань. У ньому і те, що нарешті влада чинитиме розправу над корумпованими чиновниками, що будуть якісь рішення стосовно війни. Це серйозна пастка для нового президента. Навіть якщо такі рішення будуть, вони задовольнять лише одну частину суспільства, а іншу налаштують проти нього. Ще один виклик стосується соціальних проблем — зарплат, пенсій, медичного обслуговування. Люди очікують, що настануть поліпшення, а швидко їм настати нізвідки.
Обраний президент ризикує також потрапити у звичну пастку, вибудувану політичною композицією української влади. У нас досі немає реальної політичної системи, де партії є не тимчасовою групою підтримки їхнього лідера, а реальними ідеологічними структурами. Тому на виборах всі стають лівими, а потім проводять праву політику.
Адже соціал-демократична політика можлива тільки у відносно заможних суспільствах, а в бідних, як Україна, щоб країна розбагатіла, політика має бути правою. Ця політика відкриває шлях бізнесу, дозволяє менше перерозподіляти і більше вкладати в розвиток бізнесу.
І тут виникає протиріччя. Нужденний клас хоче, щоб податки були вищими, а бізнес — щоб нижчими. І ті й інші підтримали партію президента Зеленського, але Слуга народу не зможе проводити політику, знижуючи податки і підвищуючи пільги одночасно. Так не буває. І це ще один перехрестя, де політична сила Зеленського може втрачати підтримку.
Багато що залежить від того, чи вдасться президенту Зеленському уникнути помилок президента Порошенка. Побудувати ефективну комунікацію з людьми. Адже хто заважав Порошенку або Гройсману раз на тиждень по телевізору не просто виступати з монологами, а спілкуватися з журналістами, відповідати на гострі запитання, пояснювати, що відбувається, що можна зробити, а що не можна. Нормальним тоном.
Це й була одна з головних помилок Порошенка — його тон спілкування, такий пафосний. Людей він завжди дратував. Всі хочуть простої розмови. Подивіться на президента РФ Володимира Путіна, ось такої простої розмови чекають від президента і у нас. Ролики і звернення Зеленського також відрізняє цей нормальний і спокійний тон звернення-бесіди. Якщо у побудові комунікації він досягне успіху, падіння його електоральної підтримки не буде таким швидким (…).
Повну версію монологу Ірини Бекешкіної читайте в журналі НВ від 1 серпня 2019 року. Републікацію заборонено
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ